Станіслав Лем - Фіаско

— Це «Кастор», а то «Полукс», — відрекомендував велетнів Госсе. Він ковзнув по гігантах ліхтариком. Світло вилущило з напівмороку панцирі наколінників, захисні округлі щити тулуба, які лисніли, мов чорні туші китів. — Цей бовдур Гаарц навіть не спромігся завести їх до ангара, — мовив Госсе. Він навпомацки шукав у себе на грудях регулятор мікроклімату. Віддих ледь затуманив скло його шолома. — Насилу встиг загальмувати перед цим урвищем!

Пілот зрозумів, нащо той Гаарц увіпхнув обох велетнів у скляний пролом і чому вирішив їх тут залишити. Через інертність маси. Самохідна машина, так само як морський корабель, підкоряється водієві то важче, що більша її маса. На кінчику язика в Ангуса вже крутилося запитання, скільки ж важить діглатор, та він не хотів показати свого невігластва. Отож узяв у Госсе ліхтарик і рушив навколо стопи, водячи променем по сталі. Як і сподівався, знайшов заводську табличку, пригвинчену нарівні очей. Максимальна потужність досягала 14000 кіловат, допустима потужність перевантажень дорівнювала 19000 кіловат, маса спокою 1680 тонн, багатодисковий реактор «Токамак» з теплообмінником фуколта, гідравлічний привід головної передачі і диференціалів ролс-ройса, шасі шведського виробництва. Він спрямував сніп світла вгору, вздовж «ноги», та не міг охопити поглядом увесь корпус. Промінь ледве окреслив контур чорних безголових плечиськ.

Ангус обернувся до Госсе, але той зник. Певно, пішов увімкнути обігрівальне обладнання посадочного поля, бо надземні труби почали розпорошувати рідкий туман, що низько стелився над землею. Блукаючий сніп солектора, мов п’яний, ковзав по улоговині, вириваючи з темряви то куби складів, то гриб контрольної вежі із зеленою облямівкою власного освітлення, то викрешував миттєві спалахи з обледенілої поверхні віддалених скель, — ніби силкувався збудити мертвий пейзаж, оживити його своїм рухом.

Враз промінь повернувся, ковзнув по широких бетонних плитах і, перескочивши через гриб контрольної вежі, частокіл стовпів та присадкуватий склад, освітив пілота. Ангус затулився рукавицею і швидко задер голову, щоб, користуючись нагодою, охопити поглядом увесь діглатор. Той замерехтів над ним, немов двоногий, вкритий чорною антикорозійною поливою, панцерник, що став дибки. Наче позував перед фотографом у спалахах магнію. Заґратовані нагрудні плити, кругла облямівка стегон, їхні стовпи й приводні вали, круглі захисні щити колінних суглобів, каркас гомілок сліпуче виблискували, показуючи, що вони ніколи не були в робсті.

Ангуса охопили рсдість і хвилювання. Горло йому стисло, він ковтнув слину і вже в променях, що віддалялися, зайшов за спину велетня. Залізна п’ята, до якої він наблизився, спершу видалась карикатурою на людську п’яту, але потім, біля підошви, вгрузлої в кам’яне кришиво, це враження зникло. Ангус стояв, як під портальним краном, котрий нічого вже не зможе підняти. Броньований підбор гіганта міг служити станиною гідравлічного преса. Таранний суглоб затискали стрижні, як гребні гвинти, а коліно, що випиналося на висоті чи не триповерхового будинку, було справжнім млином. П’ястуки велета, більші від екскаваторних ковшів, звисали нерухомо, мов застигли за командою струнко.

Госсе ще не було, та пілот не збирався гаятись. Він помітив сходи й поруччя, що виступали з п’яти, й почав підійматися вгору. Малий виступ оточував надп’ятково-гомілковий суглоб, а вже з нього по центру заґратованої литки тяглась вертикальна драбинка. Спинатися її щаблями було не те що важко, але незручно. Вона привела його до люка, що зміщувався над правим стегном. Це було таки незручно. Те місце, де його розташували спершу, було найраціональнішим, але воно служило джерелом нескінченних кпинів, зрештою вельми недолугих. Щоправда, проектанти перших педипуляторів на такі жарти не зважали, та пізніше мали взяти це до уваги, бо виявилося, що знайти кандидатів у водії цих машин дуже важко, їм допікали, натякаючи на місце, яким вони мали пролазити всередину своїх Атлантів.

Тільки-но Ангус відкрив люк, увімкнулися гірлянди маленьких люмінесцентних лампочок. Спіральними східцями він дістався до кабіни. Вона нагадувала велику скляну бочку чи трубу, вмонтовану у груди діглатора, але не посередині, а з лівого боку. Наче інженерам хотілося розмістити людину там, де у живого велетня могло б бути серце. Ангус обвів поглядом освітлену кабіну, з полегкістю впізнав звичні системи управління й відчув себе як удома. Він поспіхом скинув шолом, потім скафандр і ввімкнув систему мікроклімату, бо лишився в самому трикотажному светрі і еластичних штанях. А щоб управляти цим гігантом, мав роздягтися догола.