Станіслав Лем - Фіаско

— Кілліан? — здивувався молодий пілот. — Його на борту немає. Зі мною лише Сінко, другий пілот.

Ті двоє остовпіли.

— А де ж Кілліан?

— Зараз, напевно, вже в Монреалі. Його дружина має родити. Він вилетів ще переді мною вантажним кораблем.

— З Марса?

— Ясна річ, а то звідки? А в чому справа?

— Космічний розгардіяш нічим не поступається земному, — зауважив Лондон.

Він набивав тютюном люльку з такою силою, ніби хотів її розтовкти. Гнівався. І пілот також.

— А в мене спитати ви не могли?

— Та ми ж були певні, що він летить з вами. Так сказано в останній радіограмі.

Госсе знову витер носа й зітхнув.

— Стартувати ви вже однаково не зможете, — озвався він урешті. — А Марлін ніяк не дочекається випромінювачів. Тепер він усе звалить на мене.

— Так у мене же! — Пілот хитнув головою за вікно, де клубочився туман і темніло веретено його корабля. — Здається, шість штук. І два гігаджоулеві. Вони вмить розженуть будь-який туман чи хмару.

— Не візьму ж я їх на плечі й не потягну Марлінові, — огризнувся Госсе, дедалі більше сердячись.

Пілота образили недбальство й сваволя контролерів з другорядного космодрому, які перехопили його після трьох тижнів рейсу, заздалегідь не пересвідчившись, чи є на борту потрібний їм пасажир. Тепер хай самі дають раду його вантажеві, подумав він, але змовчав, бо навряд чи зміг би сам відремонтувати свою ракету.

— Вам доведеться залишитись тут.

За цими словами Лондон допив каву, підвівся з алюмінієвого стільця, величезний, мов борець важкої ваги, й підійшов до скляної стіни. Пейзаж Титана, мертве шаленство гір, неземні барви в рудому мерехтінні, темно-руді хмари, притиснуті до хребтів, правили досконалим тлом для постаті Лондона. Підлога вежі ледь вібрувала. «Певно, старий трансформатор», — подумав пілот. Він теж підвівся, щоб оглянути свій корабель. Той стирчав вертикально, ніби маяк серед хвиль туману. Подув вітру розігнав імлу. Плям від перегріву на соплах уже не було видно. Може, через віддаль і напівтемряву, а може, вони просто охололи.

— Маєте тут гамма-дефектоскопи? — спитав пілот.

Корабель був для нього важливіший за їхні клопоти. Самі в усьому винні!

— Маємо. Та я не дозволю вам підійти до ракети у звичайному скафандрі, — озвався Госсе.

— Гадаєте, пошкоджено реактор? — спитав уражено пілот.

— А ви як гадаєте?

Малий Госсе теж підвівся й підійшов до них. Зі щілин у підлозі вздовж опуклих шиб повівало приємним теплом.

— Коли я почав сідати, температура підстрибувала понад норму, проте лічильники Гейгера мовчали. Мабуть, це просто щось у соплах. Можливо, з камери згоряння повитікала кераміка. В мене було таке враження, ніби я щось гублю.

— Кераміка, може, й розплавилась, але був і радіаційний викид, — упевнено мовив Госсе.

— Кераміка не плавиться, — завважив Лондон.

— А що ж то за калюжа? — здивувався пілот.

Вони стояли перед подвійними шибами. Під кормою й справді розтеклася чорна калюжа. Пасма туману, гнані вітровієм, щохвилі обмітали корпус корабля.

— Що в реакторі? Важка вода чи натрій? — спитав Лондон.

Він був вищий від пілота на цілу голову. З радіо долинуло попискування. Госсе кинувся туди, начепив навушники з ларингофоном і почав стиха з кимось говорити.

— Та калюжа не може бути з реактора, — розгублено промовив пілот. — У реакторі важка вода, чиста мов сльоза. А це — чорне як дьоготь.

— Ну, тоді, певно, прорвало труби охолодження сопла, — згодився Лондон. — І кераміка потріскалася.

Він говорив про це, наче про незначну дрібничку, зовсім не перейнявшись аварією, яка ув’язнила пілота з кораблем у цій дірі.

— Мабуть, ваша правда… — підтвердив пілот. — Найбільший тиск у муфтах при гальмуванні. Якщо кераміка трісне в одному місці, то головний струмінь вимете й решту. Все повитікало з сопла правого борту.

Лондон не озвався. Пілот додав невпевнено:

— Мабуть, я сів занадто близько.

— Дурниці. Добре, що ви взагалі сіли.

Пілот чекав, що його похвалять, та Лондон обернувся до нього й уважно оглянув од розкуйовдженої світлої чуприни до ніг, узутих у білі черевики скафандра.

— Завтра пошлю техніка зробити дефектоскопію… Ви приглушили реактор? — спитав він несподівано.

— Ні, зовсім вимкнув. Як для ремонту, — відповів Лондон.

— Це добре.

Пілот вже зрозумів, що нікому не зможе розповісти про свій двобій з ракетою над самим космодромом. Кава кавою, та чи не повинні господарі, які мало не силоміць затягли його в гості, дати йому кімнату з ванною? Він мріяв про гарячий душ. Госсе все ще бубонів щось у мікрофон. Лондон схилився над ним. Ситуація була непевна. Пілот уже відчував — думки цих двох зайняті чимось важливішим за його пригоду й усе це пов’язане із сигналами з Грааля. Іще коли він летів, то чув уривки розмови: йшлося про машини, які не дійшли до місця призначення.