Марина и Сергей Дяченко - Ключ від Королівства

Нічогенькі діла творяться у цьому Королівстві…

«Хочу додому!» – подумки благала я Господа. Нехай хоч і у кабінет директора – «на килим»! Хоч до сварки з мамою… Хай галасують Петрик із Дмитриком, хай вітчим буцімто вмовляє маму бути зі мною лагідною, а насправді ще більше її налаштовує. Навіть якщо мене запхають до інтернату для малолітніх злочинців – нехай! Гірше, ніж у цьому підземеллі, мабуть, не буде…

Я пошепки вже обіцяла привселюдно вибачитися перед Зайцевою… І раптом заскрипіли двері. Від цього скрипу в мене аж у животі похололо й нестерпно захотілося в туалет.

На брудну підлогу впала смуга світла. Щури ліниво розлізлися по норах – так собі, для годиться. Деякі навіть повністю не сховалися: було видно, як із щілин визирають гострі вусаті морди.

– Виходь, – сказав хтось іззовні.

Окрім одягненого в чорне («його милості»), біля входу в темницю стояли двоє стражників у коротких малинових штанях, а поверх них – смугасті каптани (чи камзоли). У них були такі злющі обличчя, що я жодної миті не сумнівалася: мене ведуть або на страту, або в камеру тортур.

– Можна… у туалет?

– Що?

– Ваша милосте… – з відчаю проскиглила я, – можна мені в туалет?

Я не сподівалася на відповідь, однак процесія («милість» – попереду, я – між двома стражниками позаду) уповільнила ходу.

– Відведи, – сказав старий вусатому стражникові (другий був безвусий, натомість мав борідку клинцем).

Той узяв мене за плече (правда, не боляче, а так, для порядку) і повів лабіринтом коридорів.

Я потихеньку озиралася. Тікати нікуди – запросто заблукаєш. Деякі коридори були більше схожі на щілини, і стражникові доводилося пролазити туди боком. (Між іншим, мій невисокий зріст і дрібна вага могли б стати тут у нагоді.) На відкритому місці кіт завжди наздожене мишу. А в лабіринті вузькому – дулю вам!

Щоправда, стражник напевно знає цей лабіринт як свої п’ять пальців. На відміну від мене…

– Прийшли. Дивись під ноги.

Він підштовхнув мене до низеньких дверей і присвітив факелом.

Навіть мені довелося пригнутися (а такі, як він, мусили мало не рачки сюди залазити).

Десь шуміла вода. Глухо. Ледве чутно. Далеко внизу. Я зачекала, поки очі звикнуть до напівтемряви…

І це називається туалетом?!

Досить просторий закапелок, а в центрі – діра. Я обережно, дуже обережно підійшла, заглянула…

Унизу струменіла річка. Справжня річка – повновода, як Дніпро. А я була над нею – на висоті, мабуть, стоповерхового будинку! Унизу прямовисні стіни – кудись у прірву…

Мені відразу розхотілося користуватися цим «туалетом». Мені взагалі нічого не хотілось, окрім одного – заплакати…

– Гей! Ти довго там?

Я вибралася через низенькі дверцята, замружилася від яскравого факела. Ну, що ж. Ведіть мене, куди хочете. Нехай.

Зал, куди мене заштовхали, був завбільшки, як стадіон, а заввишки, мабуть, як десятиповерховий будинок (якщо в ньому прибрати перегородки між поверхами). І в цьому залі (слава Богу) були вікна, у які заглядало сонце. Нормальне, навіть веселеньке якесь – не осіннє й не зимове. Схоже, літо чи пізня весна…

Посеред залу стояв трон, що спинкою майже діставав до стелі. Той стражник, який водив мене в туалет, рішуче нахилив мою голову до підлоги.

– Дякую за службу, – пролунав голос невідь-звідки. – Тепер залиште нас.

По кам’яній підлозі зацокали залізні каблуки. Неголосно грюкнули двері. І стало тихо. А я все дивилася на свої черевики, не наважуючись підвести голову.

Хтось підійшов до мене, зупинився поряд:

– Ліно?

Я спочатку впізнала голос і тільки потім наважилася глянути.

(Ну, чому, чому одразу не сказати, що він – король ?!)

Навіть якщо не брати до уваги золоту корону на голові, мантію з горностая і всього іншого, у що він був одягнений, у нього було таке королівське обличчя…

– Здрастуйте, – сказала я крізь сльози.

– Ти, мабуть, сюди випадково втрапила, – сказав Оберон. – Інакше я б тебе зустрів.

Він не звертав уваги на мої сльози, наче й не помічав їх. І від цього мені легше було заспокоїтися.

– Я взагалі нікуди не збиралася. Я викинула кульку в кущі… А потім полізла шукати.

– Ну, зрозуміло, – він поклав руку мені на плече. – Вибач, що так вийшло. У нас тепер є дві можливості – або я тебе одразу ж відправлю додому…

– Додому! Так!

– …Або все одно відправлю, тільки спершу ми з тобою посидимо, побалакаємо, я тобі дещо розповім…

– Ні! Нічого не треба! Тільки додому!