Марина и Сергей Дяченко - Ключ від Королівства

У цю мить повз нас на повній швидкості прогуркотів тролейбус, у калюжу колесами – гуп! І те місце, де я щойно стояла, обдало брудною водою, ніби з поливальної машини.

Незнайомець мене відпустив.

– Ходімо, – каже.

Я поправила рюкзак – здається, неначе кілограмів сто важить. Ну, що тут вдієш?

Я попленталася поруч. Точніше, я пішла собі додому, а він зі мною – нога в ногу. Не відстає. Але мовчки.

Я не витримала:

– Ну, кажіть уже!

– Що?

– Починайте!

– Та я й не знаю, з чого почати…

Якось дуже щиро у нього це вихопилось. Коли наша керівничка каже: «Я навіть не знаю, що тобі сказати…» – це такий собі прийомчик, одне слово, – брехня. Чудово вона знає! Ось ти, сяка-така, шкільну форму не одягла, на фізкультуру спізнилася, біологічці знову нагрубіянила…

А цей дядько і справді начебто не знав, що сказати. Так чого тоді було ув’язуватися?

– І навіщо ви за мною… йдете?

– Бо дуже важливо, щоб ти мені повірила .

– Чому б то я вам маю вірити? Я вас уперше бачу!

І зиркнула на нього – знизу вгору. Він, звичайно, не схожий на тих мерзотників, якими нас у школі лякають. Хоча лиходій має таки виглядати приємно – щоб не викликати підозр. А ще – зачаровувати жертву…

– Ну, – заговорив він знову, – почну з того, що мене звати Оберон… Але ти мені, звичайно, не повіриш.

– Оберон. Аргон, неон, криптон, ксенон… – несамохіть зірвалось у мене з язика. У нашому кабінеті хімії таблиця Менделєєва висить, – здоровенна, на всю стіну. Знічев’я я її напам’ять вивчила. З тих назв класні імена виходять… Приміром, командир космічного корабля – Барій Рубідійович… Прикольно, правда ж?

– Скажи, будь ласка… а що ти отам зробила? На зупинці?

У мене знову мурашки по спині забігали.

– Де? На якій зупинці?

– З жінкою, яка кричала.

– Нічого не зробила… Просто сказала їй, що так не можна… І пішла. А ви бачили, чи що?

– Я бачив… Ти не просто їй сказала . Інакше б вона ще сильніше розлютилася. Ти дещо зробила. Свідомо чи випадково?

– Та я… Нічого я не зробила! Я її й пальцем не зачепила! Якщо ви бачили, то повинні…

– Заспокойся. Ти її не руками зачепила.

– А чим же?

І тут я чомусь по-дурному гигикнула. Мені зовсім не було смішно, – у мене просто зуб на зуб не потрапляв. Треба було просто показати цьому нахабі, що я його зовсім не боюся, а всі його вигадки – нісенітниця!

– Мабуть, ти мене злякалася?

Це він якось дуже щиро запитав. І похитав головою. Авжеж – у темряві плентається за дівчиськом здоровезний чолов’яга – бородатий, підстаркуватий. Назвався Обероном. Ставить безглузді запитання. І ще й дивується, що мені якось не по собі.

– Не бійся, – сказав він. – Я ж не для того, щоб тебе сварити. Навпаки, я давно шукаю когось, схожого на тебе. Який уміє те, що ти зробила сьогодні на зупинці.

– Але ж… я нічого! Я не вмію! Це випадково, розумієте? Мені просто… Ну, погано, коли хтось кричить чи лається. І я хотіла, щоб вона замовкла…

Я затнулася. Виходило, ніби я виправдовуюся. (А з якого це дива?)

Ми пленталися все повільніше і, нарешті, зупинилися перед вітриною гастронома. Ліворуч – наш двір, другий під’їзд, восьмий поверх; тільки я нізащо не пішла б туди з отим дивним дядьком! Нема дурних…

– Ти б хотіла потрапити в Королівство?

– Куди? До Англії чи що?

– Чому до Англії?

– Бо Велика Британія – Сполучене Королівство.

– Ні. Не до Англії. У спроавжнє Королівство.

– Ні, дякую. Обійдуся.

– Гаразд, – він не образився. – Я дам тобі одну річ. Коли наважишся – просто кинеш її на землю. Я чекатиму.

І вклав мені в долоню теплу кульку.

– Ну, бувай…

Він ішов вулицею усе далі й далі, а я дивилася йому вслід. Треба ж було переконатися, що він справді пішов. Озирнулася – чи не стежить хтось іще? Пірнула у двір. Залетіла сходами в парадне. Водномить проскочила в ліфт.

І вже там розтулила долоню.

Наступного дня у мене вже зрання був якийсь особливий настрій. Хоч і не виспалася, хоч і гармидер влаштували дітлахи за столом – Петрик кидався хлібом у Дмитрика, а той бив ложкою брата по голові. Я вліпила запотиличники обом, щоб не галасували. Прийшла мама і дала стусана й мені – бо я, бачте, доросла й мушу підтримувати порядок, а не навпаки. Я схопила з тарілки бутерброд, і так – з бутербродом в одній руці і рюкзаком у другій – вискочила на сходи. Поставила рюкзак на підвіконня, всунула руку в кишеню куртки…

Кулька була скляна і трішечки немов світилася. Усередині кульки щось колихалося, мов холодець, і в цьому «холодці» плавав ключик – схоже, з міді, із зеленими плямочками на борідці (він завмирав, коли я відводила погляд). А коли я знову нишком на нього дивилася – він починав поволі обертатися й мерехтів, як далека зірочка…