Стивен Кинг - Стрілець. Темна вежа І

Стрілець вів дрезину, не знижуючи й не прискорюючи темпу. Пришелепкуваті мутанти чули запах їхнього страху, і він це знав, але сумнівався в тому, що їх приваблював лише страх. Врешті-решт, вони з хлопчиком були істоти денного світла, і цим усе сказано. «Як же вони, мабуть, ненавидять нас», — подумав він. Наступною думкою було те, чи так само вони ненавидять чоловіка в чорному. У цьому стрілець сумнівався. А можливо, чоловік у чорному промайнув тут, серед них, як тінь чорного крила у цій іще чорнішій темряві.

У горлі хлопчика щось заклекотіло, і стрілець майже недбалим жестом повернув голову. На дрезину, спотикаючись, уже залазило четверо, а один із них уже добирався до рукоятки.

Стрілець відпустив рукоятку і знову тим самим сонним буденним жестом дістав револьвер. Куля влучила головному мутантові в голову. Мутант зітхнув, наче збираючись заридати, а потім вишкірився в усмішці. Його руки були безвладні і схожі на риб’ячі плавці. Мертві. Пальці позлипалися, наче в рукавички, яка довго була занурена у бруд, що вже почав підсихати. Одна трупна рука знайшла ногу хлопчика і почала тягнути її.

Джейк голосно закричав, і його крик луною рознісся в гранітній утробі.

Стрілець вистрілив мутантові у груди, і той, досі вишкіряючи зуби, пустив слину. Джейк почав падати. Стрілець упіймав його за руку і мало не втратив рівновагу сам, бо істота (навдивовижу сильна) потягнула свою жертву на себе. Наступна куля влучила мутантові в голову. Одне око згасло, як свіча, проте істота все одно не ослабляла хватки. Вони мовчки перетягували Джейкове тіло, що смикалося й звивалося, наче це був канат. Пришелепкуватий мутант вчепився в нього, як у чарівну паличку, що виконує бажання. І, поза сумнівом, він бажав пообідати.

Дрезина вповільнювала хід. Решта мутантів почала наближатися. Кривий, каліка і сліпий. Можливо, вони просто шукали Ісуса, щоби зцілив їх, воскресив, як Лазаря, із темряви.

«Хлопчик помре, — холодно й розсудливо подумав стрілець. — Це той кінець, який він мав на увазі. Відпустити його й качати або ж триматися за нього й бути похованими разом. Хлопчику кінець».

Він із величезним зусиллям смикнув на себе хлопчика за руку і вистрілив мутантові в живіт. Якусь мить, що тяглася нескінченно довго, хватка істоти була ще сильнішою, і Джейк знову почав сповзати з краю дрезини. Аж ось рукавички з бруду ослабли, і пришелепкуватий мутант упав мордою вниз позаду дрезини, яка їхала дедалі повільніше. Вишкір так і не зійшов з його морди.

— Я думав, ти мене покинеш, — схлипував хлопчик. — Думав… думав…

— Тримайся за мій пояс, — сказав стрілець. — Тримайся так міцно, як тільки можеш.

Джейк учепився рукою за пояс і не відпускав. Дихання давалося йому важко: хлопчик конвульсивно, але безшумно хапав ротом повітря.

Стрілець знову заходився качати у рівному темпі, й дрезина почала набирати швидкість. Пришелепкуваті мутанти відступили на крок назад і дивилися, як вони тікають. Обличчя цих істот навряд чи можна було назвати просто людськими — скоріше жалюгідно людськими. Морди, що слабо світилися в темряві, як глибоководні риби, що живуть під неймовірною товщею чорноти, обличчя, на яких уже не було ні злості, ні ненависті, а тільки щось подібне до напівусвідомленого, ідіотського жалю.

— А їх стає менше, — відзначив стрілець. Напружені м’язи внизу живота й у паху трохи розслабилися. Зовсім трішки. — Їх…

Попереду шлях був перекритий: пришелепкуваті мутанти заблокували колію уламками скелі. Роботу виконали погано, нашвидкуруч — щоб розібрати цей завал, знадобилося б не більше хвилини, але дорога все одно закрита. До того ж хтось із них мусив би спуститися й прибрати каміння. Хлопчик застогнав і, тремтячи всім тілом, притиснувся до стрільця. Стрілець відпустив рукоятку, і дрезина беззвучно покотила до купи каміння і там зі стуком зупинилася.

Пришелепкуваті мутанти знову почали наближатися, майже мимохідь, так, наче просто собі проходили повз них, заблукавши у сновидінні темряви, і тут їм трапився хтось, у кого можна спитати дорогу. Натовп проклятих на розі вулиці під стародавньою скелею.

— Вони нас схоплять? — тихо спитав хлопчик.

— Нізащо в житті. Помовч трішки.

Він подивився на каміння. Звісно, мутанти були слабкими і не змогли понатягати валунів, щоби перекрити їм дорогу. Їх стало тільки на маленькі камінці, невелику купку, достатню лише для того, аби перегородити шлях, аби змусити когось…

— Злазь, — наказав стрілець. — Тобі доведеться поприбирати каміння. Я тебе прикрию.