Клайв Стейплз Льюис - Лев, Біла Відьма та шафа

– Начебто бачу, – промимрив Едмунд.

– Дім мій стоїть між тими двома пагорбами. Тож наступного разу варто тобі лише знайти ліхтарний стовп, а звідтіля лісова стежка сама виведе тебе до моєї хатинки. Та не забудь привести з собою інших – бо інакше ти нас дуже розгніваєш.

– Я зроблю усе можливе, – запевнив її Едмунд.

– Саме так, а до того, – улесливо додала королева, – чому б нам не зробити наше знайомство нашою спільною маленькою таємницею? Зробимо їм невеличкий сюрприз! Просто приведи їх до двох пагорбів. Такий кмітливий хлопчик має вигадати, як їх умовити, а як побачите мій дім – тільки-но вголос скажи: «Нумо подивимось, хто тут живе» – чи щось таке. Я певна, що так буде якнайкраще. Якщо твоя сестра зустріла одного з балакунів-фавнів, вона, либонь, наслухалася про мене усякого – усяких гидких речей, через які вона страхатиметься мене. Знаєш, оті фавни як розведуть теревені, чого хочеш набазікають, отже…

– Будь ласка, будь ласка, – не дуже ввічливо заскиглив Едмунд, – можна мені ще хоча б один-єдиний кусник мармеладу в дорогу?

– Ні-ні, – усміхнулася королева, – доведеться тобі трішки зачекати.

Жестом вона наказала гному рушати, і вже здаля махнула Едмунду рукою та вигукнула:

– Наступного разу! Наступного разу! Не забудь! Повертайся якнайскоріше!

Дивлячись услід саням, Едмунд почув, як його хтось гукає, і, озирнувшись, побачив Люсі, що лісом прямує навпростець до нього.

– О, Едмунде! – зраділа вона. – І ти теж тут! Як же це чудово! Тому що тепер вже…

– Гаразд, – обірвав її Едмунд. – Ти мала рацію: шафа й справді чарівна! Якщо тобі потрібні вибачення, то я навіть готовий вибачитись. Утім, де ти була? Я тебе всюди шукав!

– Коли б я знала, що ти підеш за мною, я б зачекала, – виправдовувалась Люсі. Вона була занадто схвильована і не помітила дратівливості Едмунда та його геть розпашілого та нібито незнайомого обличчя. – А ми обідали з любим паном Тумнусом, фавном, і з ним все гаразд. Біла Відьма нічого не зробила йому за те, що він мене відпустив, тож він вважає, можливо, вона про те нічого не дізналася, і, варто сподіватися, тепер усе буде добре.

– Біла Відьма? – обірвав її Едмунд, якому зненацька стало зле. – Хто це?

– Цілком жахлива особа, – пояснила йому Люсі. – Вона називає себе королевою Нарнії, хоча, насправді, у неї нема на те ніякого права, і тому всі фавни, друїди, наяди, гноми та звірятка, принаймні, усі хороші створіння, ненавидять її усією душею. Вона може обертати людей на каміння і робити усілякі інші жахливі речі. Це вона навела на Нарнію одвічну зиму, у якій ніколи, ніколи – тільки уяви собі! – не настає Різдво. Вона роз’їжджає по країні у санях, запряжених оленями, із жезлом у руці та короною на голові.

Едмунд і до того почував себе чи то млосно, чи то тоскно від усіх тих солодощів, а тепер ще й почув, що, здається, затоваришував із небезпечною злодійкою, і йому стало і зовсім ніяково. Та попри всі слова, він марив мармеладом і ладен був на все, аби дістатися до нього знов.

– Хто розповів тобі усю цю маячню про Білу Відьму? – про всяк випадок поцікавився він.

– Пан Тумнус, фавн. Я вже про нього розповідала, – відповіла Люсі.

– Не можна вірити тому, про що базікають фавни, – немовби знаючи про фавнів набагато більше за Люсі, розсудливо промовив Едмунд.

– Звідки ти знаєш? – обурилася Люсі.

– Це всі знають, – відповів Едмунд, – у кого хочеш спитай! А тепер ходімо – скільки можна стирчати тут у снігу… Час додому!

– І справді, – погодилася Люсі. – Ах, Едмунде! Як добре, що ти теж сюди потрапив. Тепер усі повірять у Нарнію. Оце буде весело!

Едмунд промовчав – йому було зовсім не весело. Тепер доведеться йому визнати привселюдно, що даремно він глузував із Люсі і що правда на її боці; а до того ж – він був впевнений – усі стануть на бік фавнів та звіряток, а він же ж однією ногою вже стояв… на боці Чаклунки. Він ще не знав, що казати і як зберегти їх спільну з Чаклункою таємницю, коли зайде мова про Нарнію.

У таких роздумах минула більша частина шляху, і ось навколо вже не глиця та дерева, а хутряні пальта, а ще за мить вони вийшли з шафи і опинилися у порожній кімнаті.

– Послухай-но, Едмунде, з тобою все гаразд? Вигляд у тебе геть жалюгідний! Чи ти, бува, не захворів? – побачивши його у світлі, стривожилася Люсі.

– Усе гаразд! – буркнув Едмунд, хоча насправді то була брехня, бо від солодощів йому ставало все гірше й гірше.

– Ходімо, – покликала його Люсі, – пошукаємо інших. Нам є, що їм розповісти! Які чудові пригоди чекають на нас тепер, коли ми знову всі разом!