– Ну, далі. Здається, і я потроху розумію, – кивнула Сьюзан.
– А це означає, – вів далі Едмунд, – що в Нарнії час протікає інакше, ніж за її межами. Тож чому не могло так статися, що за нарнійським часом пройшли вже сотні, навіть тисячі років, а в Англії минув лише один!
– Оце так-так, Еде… – протягнув Пітер. – Здається, так воно і є! За нарнійським часом ми повернулися сюди через сотні років після свого правління у Кейр-Паравелі! Як ті хрестоносці чи англосакси, чи зовсім давні брити, що зненацька опинилися в сучасній Англії!
– Оце кумедія! – засміялась Люсі. – Уявляєш, ідеш вулицею, а тобі назустріч хтось такий закутий в обладунки з мечем. А тим паче – бородань у шкурах із ломакою…
– Ш-ш-ш-ш! Дивися! – зашикали на неї з усіх боків, бо іншим уже впало в око те, чого ще не помітила вона.
На тому березі протоки щось безперечно відбувалось. Із-поза порослого густим лісом мису праворуч, де, певно, ріка впадала в море, показався човен! Обминувши мис, він розвернувся носом у їхній бік і поплив до острова. У човні сиділи двоє: один веслував, а другий сидів на кормі, притримуючи щось схоже на повний лантух чи паку, і та пака щосили звивалася, крутилася та виривалася. З вигляду обидва у човні були воїни: у кольчугах, у шоломах, а їхні бородаті обличчя виявляли чи то тупу рішучість, чи то рішучу тупість, а радше всього і те, і інше разом. Діти, як один, відступили подалі у глиб лісу, аби не видати себе ні звуком, ні рухом.
– Табань уже, – мовив той, що сидів на кормі, коли човен наблизився до острова.
– Капрале, а чи не прив’язати йому до ніг каменюку? – подав ідею інший, сушачи весла.
– І так зійде! – буркнув перший. – Саме потоне, лиш добре затягни шворку.
– Згода, та з каменем все ж таки надійніше, – насмілився доповісти другий, який, вочевидь, вирізнявся кмітливістю.
– І де ж ти був раніше?! – гаркнув перший, що, певно, був за старшого. – Камінь… Його ж треба було взяти!
Із цими словами він підвівся у човні та підняв лантух, який пихкав і щосили виривався. І тут Пітер побачив, що то був аж ніяк не лантух і не тюк, а гном, зв’язаний по руках та ногах. А наступної миті над вухом Пітера щось тенькнуло, і грізний воїн упустив гнома на дно човна і, немов здавався, підніс догори руки і за мить гепнувся за борт, горлаючи: «Ґвалт!» Він щосили замолотив руками й ногами і швидко поплив у бік рідного берега. Пітер уже здогадався, що, скоріш за все, це Сьюзан згадала, як вправно вона володіє луком, і тепер її стріла, що влучила у шолом капрала, ошелешила його і врятувала життя маленькому гному. Пітер повернувся до сестри. Обличчя її зблідло, але вона вже рішуче прикладала до тятиви нову стрілу. Та пускати її не знадобилося. Другий воїн, побачивши, що сталося з його начальником, заволав нелюдським голосом і шубовснув у воду слід за ним. Як виявилося, глибина сягала його зросту, не більше, і він також без пригод дістався берега та зник у лісі.
– Швидше! Доки її не віднесла течія! – крикнув Пітер, і вони зі Сьюзан, в одязі, як були, кинулись у воду.
Протока і справді була неглибока: вода ще не сягнула їм підборіддя, як вони вчепилися у борт човна та потягли його до свого берега. Уже на березі вони витягли з човна гнома, й Едмунд заходився перепилювати численні вузли своїм маленьким складаним ножичком. (Читач може нагадати, що Пітер мав великий гострий меч, та вся штука полягала в тому, що через довге лезо він аж ніяк не годився для того, щоб розрізати мотузки.) Нарешті пута спали, і визволений гном сів, розтираючи стерплі руки.
– Овва! – зауважив він. – Щоб там не казали, а на примар ви якось не схожі!
Як і більшість гномів, він був кремезний, широкогрудий і низькорослий (дорослій людині до пояса). Кудлата руда борода та копиця жорсткого волосся майже повністю затуляли його обличчя, звідки стирчав лише довгий, схожий на пташиний дзьоб, вельми примітний ніс та виблискували чорні намистинки очей, у яких так і танцювали бісенята.
– А проте яка різниця, примари ви чи ні, – сказав далі він, – ви врятували мені життя, і за це я вам щиро вдячний.
– А звідки ви взяли, що ми примари? – поцікавилася Люсі.
– Бачите-но, нам усе життя розповідають, що у цих лісах примар, як дерев у лісі, а дерев тут без ліку, – пояснив гном. – Тому, якщо когось хочуть позбавитися, то кращого способу, ніж привести сюди, годі й шукати. Так і кажуть, що залишать на ласку примарам. А самі, либонь, камінь на шию і кінці в воду. Або перерізають горлянки. Але я… я в примар ніколи не вірив. А от ці два страхополоха повірили – це точно! Хоч і озброєні до зубів, та мало не вмерли з переляку, ніби то їх, а не мене присудили до страти!
Читать дальше