– Ага-а! – вигукнула Сьюзан. – Так ось чому вони дали драла.
– Як «дали драла»? – не второпав гном.
– А ось як: просто перепливли протоку і втекли, – пояснив йому Едмунд.
– Розумієте, я не збиралася їх убивати, – вибачалася Сьюзан, що не могла дозволити, аби подумали, ніби вона могла схибити з такої близької відстані.
– Гм… – задумався гном. – Це погано, зовсім погано. Ваша жалість, пані, може обернутися на лихо! Одна надія, що ці двоє припнуть язики.
– Даруйте, а за що вони збиралися вас утопити? – нарешті поставив незручне питання Пітер.
– О-о-о, я надзвичайно небезпечний злочинець, – усміхнувся гном, – та це неймовірно довга історія! Історія, яку не годиться розповідати на порожній шлунок. І коли на те ваша ласка, то запросіть мене поснідати. Ви й гадки не маєте, який звірячий апетит прокидається після страти.
– Ми запросили б залюбки, та от запросити вас, окрім як на яблука, нема на що, – сумно озвалася Люсі.
– Що ж, краще яблука, ніж нічого, а ще краще – свіжа рибка, – проголосив гном. – Тоді дозвольте мені запропонувати вам сніданок. У човні є рибальська снасть, от тільки ловити рибу треба з того боку острова, щоб нас не помітили з великої землі.
– А й то діло! Якось це мені не спало на думку… – погодився Пітер.
Спільними зусиллями всі п’ятеро зіштовхнули човен у воду і видряпалися на борт. Гном одразу ж заходився веслувати, та весла, звісно, були для нього завеликі, тому Пітер пересів на весла, а гном до стерна і направив човен протокою на північ. Трохи згодом вони повернули на схід, уздовж острова. Звідси діти змогли роздивитися ріку з усіма її сагами і затоками, рукавами і плесами та безліччю маленьких острівців. Іноді їм ввижалося, що вони ось-ось впізнають якесь знайоме місце, однак острів, густо порослий лісом, змінився невпізнанно.
А човен тим часом уже вийшов на велику воду трохи на схід від острова. Тут гном і заходився рибалити. Незабаром на дні човна тріпотали товсті пузаті рибини, чия луска грала на сонці усіма кольорами райдуги, і діти згадали, як у той час, коли були королями та королевами Нарнії, частенько частувалися такими у своєму замку Кейр-Паравель. До речі, вона так і називалася – райдужні товстопузики. За чверть години риби було вдосталь, аби нагодувати усю юрбу, і човен спрямували до берега, затягнули на пісок і прив’язали до найближчого дерева. Гном швиденько почистив та випотрошив рибу – він взагалі виявився майстром-золоті руки. І це не дивно: серед гномів, звичайно, є і пройдисвіти, і пролази, і хвальки, і брехунці, але кого-кого, а невмійок та недотеп ніколи не було й нема.
– Що ж, тепер потрібен хмиз! – оголосив він, закінчивши роботу.
– Хмизу ми назбирали ще вчора, тільки він увесь у замку.
У відповідь гном лише стиха присвиснув:
– Блохи-мухи-таргани! Виходить, замок – то не побрехеньки!
– Ну, не зовсім замок, а радше його розвалини, – виправила Люсі.
– Та хто ж… – почав був гном, оглядаючи дітей з голови до ніг, та замовк на півслові. – А, пусте! Спершу сніданок… Проте присягніть мені, поклавши руку на серце, що я не потонув, а живий-здоровий і перебуваю серед живих людей, а не серед примар.
Його заспокоїли, як змогли, і вже збиралися йти до замку, як постало інше питання: нема в чому нести рибу. Ні кошика, ні мисочки, ані цеберка – геть нічого!.. крім капелюха Едмунда. Як то кажуть, рибка в сітці, себто, у капелюсі. Так у капелюсі рибу і понесли. Едмунд був заперечив бо, як ви розумієте, хотів надягти капелюха сам, а не поступатися ним якійсь там рибі, та куди ж діватися, як голод не твій брат.
Із першого погляду замок гномові не дуже сподобався. Він довго озирався навколо та принюхувався, чхав та примовляв: «Гм… Може, примар тут і нема, але привидітися може все що завгодно!» Зате потім, коли розпалили багаття, гном підбадьорився і залюбки взявся вчити дітей запікати райдужних товстопузиків у золі. Їсти рибу без виделки та ножа одним складаним ножичком на п’ятьох серед королів якось не заведено. Та не забуваймо, що сніданок відбувався о дев’ятій, а діти, на щастя гнома, повставали ще вдосвіта, о п’ятій, і не засуджуватимемо нікого за порушення етикету. Так от, дмухаючи щосили то на рибу, то на пальці, товариство впоралося зі сніданком за одним присідом. Десерт було представлено знов яблуками, а напої – колодязною водою. І того, й іншого було в необмеженій кількості. Потім, коли всі влаштувалися якнайзручніше на смерековій глиці, гном звідкись витяг люльку завдовжки з власну руку, набив її тютюном, запалив та, випустивши хмару диму такої величини, що на якусь мить навіть зник з очей, мовив, коли дим трохи розвіявся: «Ну, що ж, розповідайте!»
Читать дальше