Клайв Стейплз Льюис: Принц Каспіан

Із далекого кутка галявини почулося одностайне «ой!», заморці пороззявляли роти, а потім усі разом загаласували:

– Що він зробив із людиною? Він точно хоче заманити нас у пастку! Знайшов дурнів!

І тоді вперед виступив один із найрозумніших заморців (він у них вважався найпершим мудрецем) і сказав:

– Ніякого іншого світу крізь ці ваші палички ми не бачимо. Якщо шановний Лев хоче, аби ми йому повірили, нехай відправить туди когось зі своїх підлеглих. А то щось вони хитренькі, як я подивлюся, – самі від паличок подалі тримаються!

Уперед вийшов Рипічип.

– Якщо вони так бояться, то ми з моїм загоном – а це дванадцять найкращих шпаг Нарнії! – готові бути за приклад: пройти цією аркою і повести їх за собою!

– Ні, малюче, – Аслан легенько погладив його по голові величезною оксамитовою лапою, – той світ для тебе занадто страшний і небезпечний. Вас спіймають, посадять у клітку і будуть показувати в кумедіантських будах і на ярмарках. Ні, повести за собою повинні інші…

– Ходімо, – сказав Пітер Едмунду і Люсі, – наш час вийшов!

– Тобто? – розгубився Едмунд.

– Ходімо! – Сьюзан уже все знала. – Ходімо-ходімо, нам ще треба перевдягтися!

– Нащо? – здивувалася Люсі. – Мені й так добре!

– Добре? А в школу ти як підеш? Невже виряджена, як на бал-маскарад?

– Стривайте, але всі наші речі в замку в Каспіана! – занепокоївся (але зовсім не з приводу речей) Едмунд.

– Не турбуйся, вони вже тут, – зробивши вигляд, що не розуміє, сказав Пітер. – Ідемо перевдягатися!

– То про це Аслан говорив із вами сьогодні вранці? – здогадалася Люсі.

– Так. Про це і ще багато чого, тільки не питайте, про що саме. Він і розповів нам із Сьюзан тільки тому, що ми вже ніколи не повернемося до Нарнії.

– Як ніколи? Ніколи-ніколи? – у відчаї зойкнули Едмунд і Люсі.

– Ніколи-ніколи, – кивнув Пітер. – Але це стосується тільки нас двох: мене і Сьюзан, тому що ми вже майже дорослі. А ви з Едмундом, напевно, ще будете тут, якщо я правильно зрозумів.

– О, Пітере, – Люсі з жалем переводила погляд то на нього, то на Сьюзан, – але як ви зможете це пережити? Адже це… це просто нестерпно!

– Рік тому я б теж так вважав, – відповів Пітер. – А тепер… тепер, певно, зможу. Це зовсім не так, як мені здавалося раніше. Ти зрозумієш, коли прийде твій час. А тепер – хутко! Ось і вузлик із речами.

Діти неохоче розібрали свої речі й розійшлися перевдягатися. Їх можна було зрозуміти: хто схоче натягати на себе шкільну форму (до того ж досить пожмакану і не свіжу) після сяючих білизною королівських суконь і парчевих камзолів із мереживними манжетами! Різниця між тим і іншим, що не кажи, помітна. І першими її відзначили найнегідніші з заморців: щойно вони дивилися на обох королев і королів із почуттям глибокої поваги, якщо не сказати улесливості, а тут стрепенулися і вибухнули єхидними смішками й жартами. Але їхні смішки потонули в багатоголосому хорі нарнійців, бо нарнійці – всі як один! – стоячи прокричали «ура!» на честь Великого короля Пітера і на честь королеви чарівного рогу Сьюзан, і на честь короля Едмунда, і на честь королеви Люсі. І настав час прощання. Тут були і сльози (це розплакалася Люсі), і поцілунки, і міцні обійми Соні, й рукостискання з Тиквіком і кентаврами, і лапо-, і лапко-, і лапищестискання, і навіть трохи лоскоту (це коли обіймалися з Борсуком, у якого лоскотали вуса). І настав час прощання з Асланом… А потім Пітер підійшов до дверей, рука Сьюзан лягла йому на плече, рука Едмунда лягла на плече Сьюзан, а рука Люсі – на плече Едмунда; а вже за Люсі низкою шикувалися заморці. Пітер ступив крок уперед… А те, що відбулося далі, описати вже важко (бо непроста це задача – описувати невимовне). В одну і ту саму мить в одній і тій самій рамі діти побачили одночасно мов би три застиглі картини. Одна з них – це був краєвид із печери на зелений острів, за білою плямою якого до самого горизонту розляглася синя гладь Тихого океану (це, мабуть, і було те місце, куди повинні були потрапити заморці). На іншій – галявина в Нарнії, де на коротку мить застигли і обличчя друзів: гномів і фавнів, звірів і звіряток, і бездонні очі Аслана, і білі смужки на щоках у Борсука. А ось на третій діти побачили досить нудний і сумовитий пейзаж сільського полустанку, всипану гравієм платформу, лаву з речами і… самих себе, що сидять на цій лавці, ніби ніде й не були. У ту саму мить дві інші картини на очах у дітей розпливлися і розтанули в повітрі, і вони відчули, як у ніздрі їм ударив до болю знайомий запах – запах залізниці. Першої ж миті всіх охопила невимовна туга, але потім і цей запах, і англійське небо над головою, і навіть майбутня школа раптом здалися їм такими рідними і бажаними, що сумувати відразу перехотілося.