Ледве Аслан вимовив ці слова, як серед заморців зчинився неймовірний гвалт.
– Ось вам, – кричали вони, – він так і говорить, що немає нам місця в цьому світі – точно, з’їсти збирається!
– Ага, – кричали інші, випинаючи груди і ляскаючи одне одного по спинах, – ми завжди знали, що маємо благородне походження і нічого спільного не маємо з усілякими там гномами, фавнами і тими… – як їх, дріадами! Як бачите, так воно і є – виявляється, в наших жилах тече королівська кров!
Навіть Каспіан із Пітером, хоч як вони не намагалися виказувати королівську стриманість, теж мало не підстрибнули на місці, а потім перезирнулися з доктором Корнеліусом, але той тільки знизав плечима.
– Прошу тиші, – злегка підвищив голос Аслан. Від його неголосного рику під ногами заморців здригнулася земля. Усі завмерли, мов статуї. – Як ти вже міг здогадатися, Каспіане, – звернувся Аслан до юнака, – ти не став би справжнім і законним королем Нарнії, якби ти, подібно до великих королів минулого, не вів свій рід від Адама. Багато років тому в тому світі, звідки ви родом, у великому Південному морі стався жахливий шторм, під час якого на невеликий острівець, населений тубільцями, викинуло піратський корабель. Пірати висадилися на берег і повбивали місцевих жителів, спалили їхні села, а прекрасних тубілок взяли собі за дружин. Розправившись із місцевими жителями, вони пили і гуляли, а оскільки, окрім як плавати морями, грабувати, вбивати і пити вино, робити вони нічого не вміли, то незабаром вони посварилися між собою і заходилися грабувати та вбивати один одного. І ось, під час однієї з таких сутичок, шестеро з них зі своїми дружинами втекли в глиб острова і вирішили сховатися на високій горі, де серед зубчастих скель та стрімчаків вони натрапили на глибоку печеру. Та печера була не звичайною, це був хід зі світу, де господарювали пірати, у цей, де мешкали фавни і гноми, наяди і дріади. Колись таких дір між світами було безліч, але з часом їх ставало менше, і та, виявлена піратами, була однією з останніх. Так утікачі потрапили до Заморії, що в ту пору була незаселена (чому – то вже інша історія, яку тепер не переповідатиму). Поступово нащадки перших переселенців розселилися по всій Заморії. То був суворий до жорстокості, але гордий народ. Змінилося не одне покоління, і нащадки забули, хто вони й звідки, і вважали себе тубільними заморцями. У той час у Заморії стався великий голод, тож заморці вторглися в Нарнію та захопили її. На ту пору Нарнію роздирали внутрішні чвари (які та чому – то також інша довга історія, яку теж у двох словах не переповісти), і дати відсіч загарбникам не було кому. Ось так, сер Каспіан, ваші предки і стали володарями цих земель.
Каспіан похнюпився.
– Хотілося б мені, аби в мене були гідніші чи принаймні не такі ганебні предки, – стиха промовив він.
– Вам нема чого соромитися, – відповідав Аслан, – бо ви походите від Адама і Єви, а цього достатньо, аби навіть найбідніший із жебраків міг із гідністю підвести голову і щоб найвеличніший із володарів опустив її, палаючи від сорому. Не забувайте про це, сер Каспіан.
Хлопець вклонився і підвів голову.
– А тепер, – продовжив Аслан, – жителі Заморії, чоловіки і жінки, подумайте ще раз і скажіть, чи хочете ви повернутися туди, звідки вийшли ваші предки? Нині острів безлюдний: пірати перебили одне одного, а інші мешканці цього світу поки що не знають про його існування. На острові є і джерела, і колодязі з питною водою, земля на ньому родюча, у лісах ростуть високі дерева, а в блакитних лагунах гуляє риба. Двері відчинені, й ви можете повернутися на острів, але пам’ятайте: тільки-но ви пройдете в них, вони замкнуться для вас назавжди, і цього ходу між світами більше не стане.
Запала тяжка мовчанка. Усі думали. Потім із рядів заморців вийшов молодий міцний хлопець, мабуть, із солдатів, махнув рукою й промовив:
– Ех, що буде, те й буде, я згоден!
– Що ж, ти зробив вибір, – сказав Аслан, – і, думаю, вибір твій правильний. У тому світі на тебе чекає гідне майбутнє, і нехай моє закляття позбавить тебе негараздів. Іди.
Хлопець дещо зблід, підійшов до дверей, і всі розступилися, даючи йому дорогу.
– Сміливіше, сину мій, – підбадьорив його Аслан і торкнувся його носа своїм, і як тільки дихання лева долетіло до солдата, в його очах настороженість змінилася подивом, потім він наморщив лоба, ніби пригадуючи щось давно забуте, а потім гордо розпрямив плечі і ступив у двері.
Сотня очей була прикута до нього. Він пройшов між двох жердин і… зник. Крізь дверний проріз виднілися нарнійські дерева і трави, і ясне небо, а солдат зник – зник, наче його й не було.
Читать дальше