Клайв Стейплз Льюис: Принц Каспіан

Незабаром вони були біля мети. Місто стояло на місці, тішачи погляд надійними укріпленнями. Велично несла свої води ріка (по-військовому «водна перепона»). А ось мосту… мосту не було. Заморці – хто пополотнів, хто почервонів, а хто й позеленів – та всі дружно підняли догори руки й здалися.

Але що ж трапилося з мостом? Учора був – сьогодні вже немає… А з мостом трапилося ось що. Рано-вранці, проспавши трохи, дівчата розплющили очі й побачили, що над ними стоїть Аслан.

– Сьогодні у нас буде свято, – сказав він.

Дівчатка роззирнулися. Дерева вони помітили вдалині, та їх ще можна було роздивитися: темною смугою вони прокочували до кургану. Вакх і менади, ці його палкі подружки, а також і Силен зі своїм віслюком були вже на ногах (якщо вони взагалі спали цієї ночі). Усі сміялися, розважалися й співали, дудоніли у флейти, дзвеніли у цимбали. Звідусіль до них поспішали всілякі звірі та звірята, та не ті, що говорять, а звичайні.

– Що це? Що діється, Аслане? – запитала Люсі, а в її очах також затанцювали потішні іскорки.

– А ось що, – сказав він, – нумо, сідайте мені на спину та їдьмо готувати свято.

– Ах, як здорово! – заплескала у долоні Люсі, й дівчатка поспішили задертися на його теплу золотисту спину, як колись, за давніх-давен. Аслан вирушив у путь. За ним – навскач і з перекидом, наздоганяючи та переганяючи одне одного, – Вакх і його менади; навколо них ганяли звірі та звірята, а замикав процесію Силен зі своїм віслюком.

Пройшовши трохи вперед, процесія взяла праворуч і незабаром, перебрівши через крутобокий пагорб, опинилася на березі Великої ріки саме на тому місці, де раніше був брід, а тепер простягався довжелезний кам’яний міст, яким так пишалися заморці. Усі вже були рушили до мосту, аж тут із води з’явилася величезна бородата голова, увінчана очеретом.

– Вітаю тебе, мій повелителю, – сказала голова густим голосом (голос йшов відкілясь з-під води). – Ох, тяжко мені! Звільни мене від кайданів! Позбав від оков!

– Хто ж це може бути? – запитала Сьюзан Люсі у вухо.

– А це, гадаю, і є ніхто інший, як бог Великої ріки. Та тихше!

– Вакху, – сказав Аслан, – визволь його!

«Здається, вони мають на увазі міст», – подумала Люсі. І мала рацію. Вакх і весь його сміхотливий почет, здійнявши хмару бризок, шубовснули на мілководдя. І тут почалося щось надзвичайно дивне. Зелені сильні пагони плюща, виприснувши з-під води, у лічені хвильки заплелися навколо кам’яних биків і здерлися по них до самого парапету. Це відбувалося до того швидко, що збоку здавалося, буцімто міст запалав і горить зеленим полум’ям. Просто на очах пагони проростали крізь камінь, у камені з’являлися тріщини й розколини, крізь які знов-таки паростився плющ, ще мить – і в воду посипалися дрібні камінці, міст загойдався, мов той живопліт на вітровії. І все разом із шумом та гуркотом обвалилося у водоверть.

А ще через якусь мить водоверть щезла, на річковому плесі затанцювали сонячні зайчики, а веселий гурт баламутів, пустуючи і плескочучись, побрьохав, потанцював та поплив до іншого берега.

– Ур-ра! Брід біля Беруни знов-таки став бродом! – кричали дівчатка, сидячи на спині в Аслана (цього разу вони, що називається, перетнули ріку, не замочивши ноги), а Аслан, вибравшись на другий берег, повернув до міста.

У місті на них, схоже, не чекали. Вулиці враз спорожніли, повсюди загрюкали двері та віконниці, загриміли засуви.

Перша ж будівля, до якої вони підійшли, як не дивно, виявилася школою, а точніше – школою для дівчат. Тут вони й сиділи, виховано склавши руки на партах. Волосся туго стягнуте у коси, вузькі комірці здавлюють шиї, ноги у товстих та кусючих панчохах. А сиділи вони на уроці історії. Історія за часів правління Міраза була предметом найобов’язковішим і найпрецікавішим. З одного боку, вона була нуднішою будь-якої іншої найнуднішої правдивої історії, з іншого боку, правди в ній було не більше, аніж у найнеймовірніших пригодницьких романах.

– Ґвендолен, – говорила в цей момент сувора класна дама, – якщо ти негайно не припиниш вертітися та витріщатися у вікно і не слухатимеш уважно урок (тут вона постукала указкою по столу), я буду змушена поставити тобі незадовільну оцінку з поведінки!

– Перепрошую, міс Призл, – відповіла Ґвендолен, – та річ у тому, що тут…

– Ти чула, що я сказала, Ґвендолен? – міс Призл брав нетерпець, вона ненавиділа, коли з нею сперечалися.

– Та, міс Призл… тут і справді – ЛЕВ!

– Не верзи дурниць! – не витримала міс Призл. – Що за нісенітниця! Школа й лев – речі несумісні! А за свою неподобну витівку ти, Ґвендолен, дістаєш ще одну незадовільну оцінку з поведінки! А тепер, – відновивши дисципліну, заспокоїлась міс Призл, – а тепер перейдемо до…