– Ой, здається мені, цей Міраз добре знає свою справу! – пробубнів, ні до кого не звертаючись, доктор.
Ніхто його й не почув, тому що саме цієї миті з нарнійського боку гримнув такий оглушливий зойк, ґвалт, виск і рев, що у бідного доктора заклало вуха.
– Що? Що там сталося? – взявся торгати він своїх сусідів. – Мої бідні старі очі нічого не бачать.
– Великий король уколов його у пахву, – плескаючи в долоні, прокричав Каспіан. – Там є незахищене місце – пройма в кольчузі. Ось і перша кров.
– Ой, щось мені знов-таки не подобається, – миттєвість по тому похитав головою Едмунд. – Пітер зовсім не застосовує щита! Здається, у нього щось із рукою.
Едмунд не помилявся. Тепер усі помітили, як безсильно звисла у Пітера ліва рука, і він навіть не намагається прикриватися щитом. Бурхливе ревіння заморців вітало удачу Міраза.
– Еде, ти бачив більше битв, скажи відверто: є ще хоч якийсь шанс? – спитав Каспіан.
– Майже немає, – підтвердив Едмунд. – Та Піт справжній боєць: такий шанс він може створити й сам – нехай йому щастить!
– Чому ж ми не відмовили його, чому, – гірко зітхнув Каспіан.
Раптом крики з обох боків стихли. Едмунд спершу аж розгубився, та потому збагнув: «Ах, он у чому справа! Вони згодилися на перепочинок!»
– Ідімо, докторе, ймовірно, ми з вами зможемо допомогти Великому королю!
Вони збігли до бойовища й підхопили Пітера, який переступив через линви їм назустріч. Груди його тяжко здіймалися, а лице заливав піт.
– Що у тебе з рукою? Тебе поранено? – відразу запитав Едмунд.
– Та ні, удар я прийняв на щит, та це, скажу я, був удар так удар – ніби вантажівка з цеглою наїхала – ну ось, краєм щита зап’ястя й зачепило. На перелам не схоже, та звих, певно, є. Якщо тугіше перев’язати, то діяти можна.
Поки доктор робив перев’язку, Едмунд із тривогою запитав:
– Ну, і якої думки ти про нього, Пітере?
– Дужий. Неабиякий дужий. Проте шанс є. Вага у нього більша, дихання гірше: якщо примусити його побігати, та ще й під палючим сонцем, дивись, щось із того й вийде. Інших шансів, сам розумієш, катма. Тож… поцілуй за мене домашніх, скажеш… ну, та сам знайдеш, що сказати! Бачиш, він уже виходить. Ну, бувай, старий! До зустрічі, докторе. До речі, ось що ще, Еде, – передай Тиквіку, що він молодець. Ну, все, вперед.
Едмунд не міг мовити ані слова. Разом із доктором він рушив до свого місця, відчуваючи якусь моторошну порожнечу всередині.
Сутичка відновилася. Початок знову був обнадійливим. Пітер міцно тримав щита і тепер значно більше пересувався, змушуючи Міраза бігати. Збоку це нагадувало гру в квача: Пітер робив награний випад і відступав, Міраз кидався за ним, та його грізний меч розсікав лише повітря.
– Боягуз! Боягуз! – затюкали заморці. – Ану, бийся, як слід! Ти куди втікаєш? Тут тобі двобій, а не танці! Ату його, тю!
– Ох, тільки б він їх не слухав! – йойкнуло серце у Каспіана.
– А він і не слухає, – упевнено сказав Едмунд. – Він веде бій саме так, як на… ах! – Цієї самої миті Міраз завдав Пітеру страшенного удару. Удар прийшовся у шолом. Пітер поточився, хитнувся і впав на одне коліно. Ревіння заморської армії сягнуло до рівня дев’ятибального шторму.
– Добий його! Добий! – репетували тисячі горлянок.
Та Міраза не треба було ані понукати, ані заклинати: він уже заніс над Пітером свій грізний меч. Едмунд замружив очі і прикусив губу так, що проступила кров. Але меч якимось незбагненним чином лише ковзнув по правому плечу Пітера, а міцна кольчуга, на совість зроблена майстровими гномами, не підвела.
– Він підвівся! Він знову на ногах! – закричав Едмунд, широко розкриваючи очі, і ймучи віру їм, і не ймучи. – Тримайся, Пітере! Ми з тобою!
– Як? Як це трапилося? – шарпав Тиквіка доктор Корнеліус. – Як це йому вдалося?
– От так Пітер! Що за молодець! – пританцьовував на місці Тиквік. – Як він його – раз і…
– Та говоріть уже до пуття! – благав доктор.
– Так я ж і говорю: підпірнув Міразу під руку та перехопив її, як важіль, а тоді – смик! – Міраз мало не впав! Великому королю – ур-ра! Хай живе Нарнія!
– Гляньте-но, а Міраз, здається, геть ошаленів. Це добре, – спостеріг Борсук.
І справді, розлючений Міраз лупив мечем, наче молотобоєць по ковадлу, та лють так засліпила йому очі, що він навіть не помічав, куди б’є, а якщо й попадав, то лише у підставлений Пітером щит. Пітер відповідав ударами не меншої сили, і якийсь час здавалося, що в цьому шквалі ударів не вціліє жоден із бійців. Якось непомітно стихли крики, і над полем запала напружена тиша, яку переривали лише дзенькіт мечів та стукіт меча об щит. Глядачі затамували дух, і раптом… нарнійці вибухнули єдиним криком – Міраз лежав на землі.
Читать дальше