Клайв Стейплз Льюис: Принц Каспіан

Міраз лежав на землі, та виною тому був зовсім не Пітер – це було видно хоча б із того, що впав він долілиць. Чи то у нього й справді, як передрікав Пітер, сперло дух, чи то, що ймовірніше, він спіткнувся об грудку чи горбок – це не мало значення. Утім, Пітер одразу ж відступив назад, надаючи недругу можливість підвестися.

– Ну що ти робиш! Що це за лицарські замашки! – прошепотів Едмунд. – Він-то тебе, либонь, не помилує!.. Ой, та що це я кажу? – Едмунд обірвав себе на півслові. – Як їх взагалі можна ставити поруч: нашого Пітера та цього лиходія та мерзотника Міраза! Міраз тому і не зглянувся, що король він не справжній, а облудний. А от Пітер – справжній. А справжній король, перш за все, – лицар. Аслан може пишатися тобою, Пітере, та будь насторожі, май пильне око; цей мерзотник підведеться й тоді…

Та «цьому мерзотнику» підвестися вже не судилося, а все тому, що в його війську було принаймні ще двоє мерзотників, які не поступалися в підступності самому Міразу. Це відомі нам лорди Каверзіан та Спесивіян. Лорди мали власні далекосяжні плани і дожидатися, доки їх король зволять підвестися і продовжити поєдинок, вони не мали наміру. Не встиг Міраз підвести голову, як вони вже перескочили через линви і з ґвалтом:

– Зрада! Яке нице віроломство! Підступний нарнієць ударив нашого короля в спину! Ганьба! Помста! До зброї! – кинулися до Пітера.

Пітер навіть не встиг збагнути, що відбувається. Він лиш побачив, що просто-таки на нього біжать з оголеними мечами два здоровезні заморці, а третій – уже збоку перелізає через линви.

– До зброї, Нарніє! – тільки й встиг вигукнути він.

Що тут казати: якби всі троє наскочили на нього разом, то ці слова, напевно, й стали б останніми в його житті, однак… Однак Каверзіана затримала одна справа: пробігаючи повз Міраза, він різко нагнувся й – устромив свого меча тому в спину! «Ось тобі за сьогоднішню кривду!» – зловтішно просичав він крізь зуби й побіг далі. Це сталося за якусь коротку мить, та цієї миті було досить Пітеру, аби оцінити ситуацію й майнути назустріч найближчому з ворогів. Ним виявився Спесивіян. Від несподіванки той і оком не змигнув, як Пітер підсік йому ноги і рухом меча ззаду зітнув його каверзну голову. Так закінчив свої дні цей лукавий і підлий царедворець, із чиєї ласки двобій двох королів нині перетворювався на найкривавішу січ двох армій. Поруч Пітера, неначе з-під землі, виріс Едмунд. Із закликами: «Нарніє! Нарніє! Лев!» він ринувся на того барона, що заходив на Пітера збоку, й жбурнув його назад, до самої линви. На підмогу барону, розметавши і линви, і тички, на бігу видобуваючи мечі, вже мчали інші заморці. Та тут не витримав і важкодум Бурелом. Насупившись, він переступив через загорожу, рішуче крякнув і замотав своєю ломакою перед оторопілими заморцями. Не дозволяючи заморській раті оточити арену, відсікаючи фланг від головних сил, слідом за Гленстормом вступили в бій кентаври.

«Тень-тень-тень», – заспівали за спиною у Пітера луки, «вжик-вжик-вжик» – засвистіли над головою стріли; то до бою стали лучники. А Тиквік, хоч і мав славу гарного лучника, не міг залишатися позаду й забрався у вир бою, по ліву руку від Пітера.

– Назад, Рипічипе, назад, малий віслюче! – закричав Пітер, угледівши, як перед ним майнув у траві знайомий мишачий хвостик. – Тут не місце мишам! Тебе ж потопчуть!

Куди там! Рипічип не чув, а коли й чув, то й вухом не повів! Більше того, весь його незначний загін, із сурмачем включно, розмахуючи шпагами, вже врізався у бойові ряди заморців. Згадуючи ті події, слід визнати, що того дня миші, якщо самі не завдали ворогу значної втрати, то все ж принаймні врятували життя чималій кількості тубільних нарнійців, бо у розпал битви то один, то інший заморський воїн діставав досить-таки відчутний укол у ногу і, замість битися, чи то скакав на одній нозі, чи то сідав перевзуватися – словом, на якийсь час вибував із бою. А бій тривав не довго й закінчився так само раптово, як і розпочався. Не встигли нарнійці як слід розігрітися в баталії, як побачили, що їхній могутній ворог, який стільки років наганяв страх і жах на весь край, відступає, а де-не-де й просто дає ногам тягу. Та ще й як швидко! Так швидко, що за ним і не вженешся! Збиті з пантелику нарнійці навіть зупинилися. А суворі, загартовані в боях вояки кидали зброю й, дивлячись десь понад головами застиглих нарнійців, нестямно репетували:

– Ґвалт! Рятуйте! Поможіть! Кінець світу! Ліси зрушилися! До-по-мо-жіть!

Щиро кажучи, слухати цей лемент було бридко, та довго його слухати й не довелось: невдовзі і крики, і ляскіт зброї, і решту звуків поглинув грізний гамір, що насував на поле бою з-поза спин нарнійців, що стояли, як у землю вриті. Це й справді були дерева, і їхня перша хвиля, прокотившись крізь лави нарнійців, поринула навздогін армії загарбника, що драпала з усіх сил. Ну, що вам сказати? Якщо колись вам довелося опинитися край велетенського лісу, та до того ж на високому крутосхилі, коли ураганний осінній зюйд-вест, здуваючи листя, розгойдує стовбури дерев, і здається, що ще трохи – і ліс рушить на вас, то ви майже повністю зможете собі уявити самопочуття заморського воїнства. Так-так, саме «майже», тому що дерева наших лісів, попри всі вітри й урагани, досить-таки цупко тримаються землі, а ось нарнійські… мабуть, їх деревами й не назвеш, – на заморців сунули велетенські на зріст живі створіння; їх розкидисті руки з безліччю патичків-пальців тяглися до заморців, а ще вони грізно трясли головами, від чого густе листя шуміло, неначе злива в горобину ніч. Ну, та що тут розбалакувати про якихось-то там заморців, коли навіть найбільш титулованим жителям Нарнії – і тим стало якось ніяково, коли повз них прокотилася ця лісова лавина. Заразом, не минуло й двох хвилин, як усю заморську армію з поля бою мов вітром здуло. Прибічники Міраза наввипередки бігли до Великої річки у сподіванні проскочити через міст й укритися за кріпосними ровами та мурами міста Беруни.