Клайв Стейплз Льюис: Морські пригоди «Зоряного мандрівника»

– Смілива думка! – оцінив Едмунд.

– Але ж, – звернулася до миша Люсі, – що навело тебе на думку, що Асланова країна – то така сама звичайна країна, як і всі інші… Я маю на увазі, країна, куди можна отак доплисти?

– Не знаю, пані, не знаю, – знизав мишачими плечима Рипічип. – Та ось яка штука: коли мене ще колисали у колисці, одна дріада – лісова чарівниця – співала мені таку колискову:

– Про що саме йдеться, я не розумію, – додав миш, – та чари тієї колискової я проніс крізь усе життя.

– Де саме ми є, Каспіане? – помовчавши, спитала Люсі.

– Капітану це відомо краще за мене, – скромно відповів Каспіан. Дриніан дістав пошарпану морську карту і розгорнув її на столі.

– Ми ось тут, – він тицьнув вказівним пальцем кудись у карту. – Точніше, тут ми були опівдні. Від самого Кейр-Паравеля нам дмухав ходовий вітер, потім ми дрейфували біля берегів Гальми, де й стали на якір. Губернатор Гальми влаштував на честь його величності грандіозний турнір, під час якого його величність вибив із кульбаки чимало гідних лицарів…

– Та й сам не раз летів шкереберть, – вставив Каспіан. – Досі синці не посходили.

– …чимало достойних лицарів, – усміхаючись, продовжував лорд Дриніан. – Губернаторові на радість ми навіть мало не посватали його дочку за його величність короля Каспіана, та з цього геть нічого не вийшло.

– Бо вона була ряба та косоока, – пояснив Каспіан.

– Ото бідолашна! – засмутилася Люсі.

– Тож коли ми вийшли з Гальми, – вів далі Дриніан, – то на два дні потрапили в мертвий штиль, так що навіть довелося трохи повеслувати. Тому шлях із Гальми до Скипідару зайняв аж чотири дні. Однак тамтешній король звелів просигналити нам із берега, що на Скипідарі лютує якась невідома хвороба. Тож ми обійшли мис, знайшли придатну для висадки бухту подалі від столиці й зійшли на берег лише за тим, щоб поповнити запаси питної води. Наступні три дні ми стояли на якорі, очікуючи погодний вітер, а коли той нарешті задмухав, узяли курс на Сім Островів. Третього дня до нас наблизився піратський корабель під скипідарськими кольорами. Та пірати, побачивши, що ми пристойно озброєні, побоялися піти на абордаж, тож справа закінчилася короткою перестрілкою лучників.

– Треба було їх наздогнати, самих взяти на абордаж, за комір – і на рею! – войовничо вигукнув Рипічип.

– За п’ять днів попереду з’явився Муїл – найближчий з семи островів архіпелагу. Спустивши вітрило, ми пройшли на веслах протоку і на заході сонця підійшли до Червоної Гавані – столиці острова Бренн. Тамтешні мешканці, намагаючись вразити гостинністю, мало не загодували нас до смерті, а ще більше провіанту понадавали з собою. Із тих самих пір ми йшли повним ходом, ніде не зупиняючись, тож, сподіваюся, що післязавтра ми досягнемо Самотніх островів. Отже, ми в дорозі вже майже місяць і відійшли від Нарнії більш як на чотири сотні ліг [1] 1 ліга = 4828,032 м. (Тут і далі прим. перекл.) .

– А що далі, за Самотніми островами? – спитала Люсі.

– Цього, ваша величносте, ніхто не знає, – відповів Дриніан. – Хіба що нам щось підкажуть на Самотніх островах.

– Ой, не знаю, не знаю, – похитав головою Едмунд.

– Отож, – підсумував Рипічип, – саме там, за Самотніми островами, на нас і чекають справжні пригоди!

Перед вечерею Каспіан запропонував показати гостям корабель, та добра Люсі, що вже відчувала докори сумління, відмовилася:

– Я, мабуть, піду до Юстаса. Бідолашний, він, либонь, зовсім занедужав.

– А що з ним? – із чемності поцікавився Каспіан.

– Відомо що, – зітхнула Люсі. – Ми в морі, тож і хвороба у нього морська. Якби тільки зі мною були мої ліки, вони б швидко поставили його на ноги!

– Так вони ж тут, на кораблі! – пригадав Каспіан. – Ти полишила їх у Нарнії, коли рушила додому минулого разу, а я вирішив, що такий скарб варто взяти з собою. Але взагалі-то кажучи, мені шкода було б витрачати його на якусь-там морську хворобу.

– Я лише одну крапельку, – пообіцяла Люсі. Каспіан вийняв із рундука невелику скриньку і дістав звідти добре відомий Люсі діамантовий флакончик.

– Прийми, королево, те, що належить тобі за правом, – урочисто промовив він, і вони вийшли з каюти на освітлену сонцем палубу.

На ній, обабіч щогли, були розташовані дві довгі та широкі ляди. Тепер, утім, як і будь-якого іншого ясного дня, вони були широко відчинені, аби сонце та вітер розганяли вогку напівтемряву трюму. Каспіан провів їх до кормової ляди і зійшов сходами вниз, запросивши інших іти за ним. Там, унизу, уздовж кожного борту стояли лави для веслярів, а сонячне світло, що потрапляло в отвори для весел, залишало на стелі дві шереги яскравих плям. Зрозуміло, корабель Каспіана не мав нічого спільного із жахливими галерами, де на веслах сиділи скуті ланцюгами раби. Веслували тут лише у безвітря або тоді, коли входили в гавань чи виходили з неї. У таких випадках за весла бралися всі – і матроси, і боцман, і сам капітан, окрім, хіба що, Рипічипа, чиї ніжки, тобто лапки, були для цього закороткі. Перед кожною лавою залишалося вільне місце, аби веслярі могли як слід упертися ногами. Зате посередині, глибиною до самого кіля, був провіантський відсік, доверху набитий усякою всячиною: мішками з борошном, барильцями з водою та пивом, бочками солонини, гладишками меду, бурдюками з вином, коробами яблук, горіхів, сиру, морських галет, ріпи та шинки; до стелі, тобто до внутрішнього боку палуби, були підвішені окости – висолені та закопчені свинячі стегна – та в’язанки цибулі, а ще гамаки, у яких спали спостережники після вахти. Каспіан повів усіх за собою, пробираючись уздовж лав. Люсі майже бігла, ледь встигаючи за ним, а Рипічипу взагалі доводилося перестрибувати з лави на лаву. Так вони дісталися дерев’яної перегородки з дверцятами посередині. Каспіан прочинив дверцята, і вони опинилися у приміщенні під кормовими каютами. Порівняно з останніми, воно було аж ніяк не затишним. Стеля нависала просто над головою, до того ж у цьому місці сходилися борти корабля, тож підлоги під ногами наче взагалі не було. Звичайно, тут були ілюмінатори із товстого скла, та їх ніколи не відчиняли, бо вони майже завжди перебували під водою. Тепер корабель трохи погойдувало, і в них по черзі з’являлися то чисте блакитне небо, то каламутна зелена вода.