Марина и Сергей Дяченко: Варан

Куля остигала. Повільно спускалась, через прозорі стінки Варан бачив клуботання пари – це не була проста біла пара, з якої складаються хмари. Це була злобна, спіймана і загнуздана на службу Імператору, підступна й небезпечна сіра пара.

– Я витратив себе, викинув на прямування до трону, пройшовся по магічному дару, як по кодолі над прірвою. – Імператор усміхнувся. – Але навіть якби я прожив усе життя в лахмітті, намагаючись зрозуміти свій дар, навряд чи мені вдалось би здолати час… старість. Смерть. А так – я можу запропонувати тобі спокій і радість у твої останні роки. А головне – ти не будеш самотнім.

Він помовчав і додав ледь чутно:

– І я.

Вони стояли на вузькому балконі. Місто лежало під ними, вогники квапливо згасали – наближалася пізня вечірня година, коли всі добропорядні підданці мали заснути перед завтрашніми трудами.

– Як на Круглому Іклі, – тихо сказав Імператор.

– Тільки навпаки, – прошепотів у відповідь Варан. – Згасають…

Небезпечно розгойдувались «верхні квартали» – біля моря дув свіжий, майже штормовий вітер.

– Знаєш… Я дуже радію, що ти живий, – сказав Варан.

Імператор обернувся:

– Правда? Хоч одна людина цьому радіє… насправді…

– Відпусти мене.

Імператор глибоко зітхнув. Довго мовчав, перш ніж відповісти.

– Думаєш, ти знаєш, як треба жити? Я теж так думав. Але я тоді був щеням, а ти сивий дід, стидайся.

– Я шукав його півжиття… Тому що був молодим і любив мандрувати. Тому що був легкорухий. Тому що ти сказав мені тоді – знайди його…

Подорожник мовчав.

– Потім я перестав його шукати, – продовжував Варан. – Я думав, що заспокоївся. Я дозволив життю крутити мною, як йому заманеться. Життя привело мене на Кругле Ікло…

Ніздрі Подорожника сіпнулись.

– І я знову почав шукати його – тепер не з примхи. Напевно, не знайду… Я мов у шкаралупі, мов зв’язаний або сповитий, мені здається, один порив – і звільнюсь. Знаю, що це ілюзія… Не шукати – не можу. Пробач.

Спалах нахилився над поруччям. Потягнув носом повітря – яке не мало, на думку Варана, інших запахів, окрім легкого запаху диму.

– Вечорами вони надіються, – сказав, немовби сам до себе.

– Чому вечорами?

– Ти б краще спитав, на що…

– На щастя, звичайно ж. Усі надіються на щастя. Навіть ти.

– Варане, – сірі очі колишнього Подорожника зробились майже голубими, ясними, як давним-давно на Круглому Іклі. – Я був так радий, коли знайшов тебе.

– Тепер відпусти.

– Але ти мені потрібен. Ти – остання вірьовочка, що зв’язує мене… з чимось, чого більше нема.

Місто ще не спало, але вже загасило свічки. Затихло. Зачаїлось.

– Ти не сказав, чому вони більше надіються вечорами… – пробурмотів Варан.

– Хіба не зрозуміло? Вони лягають у ліжко зі своїми дружинами й надіються, що народиться спадкоємець… Чи гарна дівчинка.

– Чи маг…

– І що щастя, так і не припавши батькам, обов’язково з’явиться до дітей… Що ти сказав?

– Я сказав, може, вони надіються дати життя магу…

Імператор розсміявся. Вартівник, що чергував біля краю балкона, здригнувся і виструнчився від звуку цього сміху.

Навіть Варану стало не по собі.

Імператор Спалах урвав сміх. Схилився над темним містом.

– Відпусти мене, – сказав Варан.

Імператор мовчав.

На тлі вечірнього неба кружляли, майже не змахуючи, патрульні крилами.

Він піднявся на згірок і зупинився, здивований.

Млин, став і ліс були на місці. Решта змінилася: замість одного будинку стояв невеликий хутірець, замість одного поля – клаптева ковдра багатьох полів і городів, замість дерев’яної дозорчої стійки – кам’яна вежка із дзвоном нагорі…

Дзвін ударив – не тривожно, але насторожено.

Варан спустився в долину.

Діти виглядали з-за невисоких тинів. Діти були чорноволосі й чорноокі, одна дівчинка – руденька. Один хлопчик – із солом’яним волоссям, зеленоокий.

Назустріч Варану вийшов літній чоловік, коренастий і дуже широкий у плечах. Ішов, невимушено помахуючи важкою залізною палкою. Удивившись у його лице, Варан примружився й спинився.

– Ти хто такий, чоловіче добрий? – спитав чоловік, граючи зброєю. – Із чим прийшов?

– Подорожній, – сказав Варан і прокашлявся. Коли чоловік заговорив, він зрозумів, кого так нагадує його вилицювате смагляве лице – жінку з чорним волоссям, ту, яка обіцяла пам’ятати, розпалюючи вогонь…

– Подорожній я. Пустіть на ніч, добрі люди, можна в сарай або в сінник. На дощ збирається.