Марина и Сергей Дяченко: Варан

Імператор випрямився в кріслі. Варан витримав його погляд – не без зусиль.

– Ти багато в чому маєш рацію, – жорстко всміхнувся той, хто колись був Подорожником. – Я бачу себе твоїми очима. Це навіть гірше, ніж дивитись у дзеркало вранці…

Варан промовчав.

– Я не схотів бути державним м’ясом, розібраним в ім’я цілості Імперії, – монотонно заговорив Імператор. – Мене не зважувались по-справжньому зв’язати… і правильно – адже ми летіли на такій висоті… Я потихеньку розмотав мотузочку, якою мене символічно прив’язали до сідла, і стрибнув. Ти бачив.

– Я вірю, що вам удалося врятуватись.

– Послухай… Біля самої води я вповільнив падіння. Але однаково сильно вдарився плечем і рукою. Неподалік були люди – я відчув човен… Це був старий на колісній плоскодонці, поштар, який колись привіз мене на Кругле Ікло…

– Макій, – вирвалось у Варана.

– Так… Я зумів покликати його. Він підібрав мене й одвіз на Сиве Крило. Я зробив так, щоб він забув про все, що сталось. Я знав, що той, якого ти пізніше називав Підставкою, не повірить так просто в мою смерть. Але до моменту, коли з’явились із розпитами його люди, я був уже далеко. Цього разу талан мене не покинув.

– Я вірю. Імператор сплів пальці.

Червоний перстень спалахнув і погас.

– Варане, ти сам не розумієш, чому я так спротивів тобі. Чому ти боїшся мене. Не тому, що я Імператор… Тому що ти знаєш – або здогадуєшся, – що і як я чинив, прямуючи до трону.

Матова підлога знову зробилась прозорою. Варан побачив вулиці міста – товкотнечу, труби зі стічною водою, метушню, вивіски, неповороткі педальні екіпажі, чимось схожі на пам’ятний Макіїв човен…

– Ваша Величносте…

– Помовч. Я – носій іскри… що зрадив її, як багато хто інший. Я втратив надію спізнати, що такого нового й прекрасного мають нести маги цьому світу. Після того як мене заарештували на Круглому Іклі, щоб доставити просто до імперської усипальниці, я вирішив, що досить добросердя… У мене вистачило сили вижити й прогризти собі дорогу до трону. А тебе – тебе! – я відправив шукати Блукаючу Іскру. Це мою – мою! – мрію ти все життя намагався втілити… ти назавжди пішов із Круглого Ікла… Мовчи. Я знаю, що вона померла.

Варан відвів очі:

– Усе, що я робив – робив своєю волею. А вона померла так давно, що… її усі забули. Навіть я.

– Я не забув, – Імператор враз усміхнувся. Випрямився у своїм кріслі, його очі вперше стали яскравішими від золотого обруча над лобом, і в цю мить Варан остаточно впізнав його.

І налинуло: блискучий світ горні. Замружені очі. Тремтячі дошки трапа під ногами. Чужі сльози на його щоках.

Ніла.

– Час – найстрашніше, що є на світі, – сказав Варан. – Ми так звикли до нього… Нас лякає війна, голод, морова виразка… дарма що час – гірший за війну й моровицю, ми нічого не можемо з ним удіяти. Ні укласти миру. Ні знайти ліків. Ні повернути назад. Час – всеосяжний морок, і якщо хтось загубив у ньому щось – спомин… щасливий день… або людину… уже ніколи не поверне її.

Імператор – Подорожник, Лереаларуун – уважно дивився на нього. Губи його беззвучно ворушились, але Варан не міг прочитати ні слова.

Крізь прозору підлогу проступало тепер море. Столичний порт – пристані, навантажувальні вежі, гаки й ланцюги, беззвучний крик і нечутний гуркіт, гребні судна, колісники й вітрильники, а обік причалів – величезне пір’я, що похитується на воді, голі хлопчиська, які гойдаються на цьому пір’ї…

– Пробач, Подорожнику, – сказав Варан.

Імператор спробував знову всміхнутись, але замість усміху вийшла посмішка. Очі погасли:

– Його Незрушність колишній Імператорський Стовп убив мою матір. Коли я в тузі, я ходжу в склеп дивитися на його здивоване обличчя. Він добряче підгнив за останні декілька років – але здивування від нашої останньої зустрічі збереглося. Хочеш поглянути?

– Ні.

– А я й собі здивувався, дізнавшись, що ти йому служиш… і що ти так високо піднявся по чиновницьких сходах. Я серйозно хотів пристрелити тебе – там, біля схилів…

– Чому ж… – почав Варан і змовк.

– Тому, що вона тебе кохала… Може, тому.

– Ти сентиментальний? – спитав Варан.

Імператор підняв брови:

– Ні. До речі, якщо тобі цікаво… Це я убив Зигбама. Він упізнав мене… Я виманив його на пагорби й убив.

– Як?

– Тобі розповісти в деталях?

– Зигбам був могутній маг…

– Будь-яку могутність можна вразити.

– А намісник?

– Який намісник?

– Намісник Лісового краю, який так злякався, коли я знайшов тіло Зигбама, що якнайскорше вмер, не схотівши пояснити…