— Зажди! — притуляю я долоні до грудей. — Не треба мелодрами. Я ж прийшов до тебе, я кличу тебе до небувалого. Я думав, що ти збагнеш усе з півслова…
— Не муч мене, кажи по-людському…
— Тоді не збивай мене, вислухай. Давай присядемо і подивимось одне одному в очі. Та не поглядай на двері, нікуди не подінеться твоя риба в томаті. Отак, заспокойся… Уяви, що ти не наречена, що я не твій майбутній чоловік. Ми діти, граємося в пісочку на березі ріки… Ось так я відчув себе нині, під зорями. І раптом диким і безглуздим мені здалося те, що має статися завтра. І не лише те, а й інше — вчорашнє, сьогоднішнє, повсякденне. Я покохав тебе, хочу, щоб ти була поруч, щоб ми спільно шукали шляху в майбуття. Але до чого тут Палац одруження, де чиновники запишуть нас у папери, де байдужі люди офіційно поздоровлятимуть нас? До чого тут весілля на сто персон? До чого наше кохання — і риба в томаті? Наше щастя — і московська ковбаса? Наші почуття — і горілка з перцем?
— Боже мій! — з жахом скрикнула начерена. — Ти все змішав докупи. Вінегрет. Наше кохання само собою, а люди до того не мають діла. Звичайнісінька традиція, повага до рідних, знайомих. Навіщо ускладнення, психологізми?
— Не збагнеш, не ухопиш мого настрою, — з болем зітхнув я. — А мені так хотілося, щоб ти зрозуміла. І тоді відкрилося б неймовірне…
— Що неймовірно?
— Чари. Ми все ввели у колію звичайності. Це жахливо. Ми рвемо квіти і даруємо їх кому попало. Зустрічаємо офіційного гостя — квіти, коханій — квіти, мертвякові — квіти. Блюзнірство! Сонячний дарунок ми нещадно кидаємо під ноги рутинній звичці. Я б заборонив рвати квіти взагалі. Хай би вони були під захистом закону. Хай би до них приходили люди так, як приходять віруючі в храм, хай уклонялися б красі, як поклоняються Богові. Зажди, не зупиняй мене, я кажу те, що треба. Саме так г кохання: його не слід вводити у рутину — загси, весілля, врочистості. Почуття зірвано, втоплено в бруд звичайності. «Гірко, гірко!» — і ми повинні цілуватися перед п'яними очима гостей. Ганьбище! А кохання — воно не для чужого ока, то інтимні обійми квітки і сонця. Чи чуєш? І я не хочу, щоб нашу квітку обплювали роти, які жадібно пожиратимуть рибу в томаті та твердокопчену ковбасу після горілки з перцем! Не хочу! Я збагнув щось заповітне. І прийшов до тебе, щоб переконати тебе: давай утечемо!
— Куди? — сплеснула долонями неречена.
— У безвість. У казку.
— Мій друже, — з острахом сказала вона. — В тебе гарячка, безперечно. Так нормальні люди не роблять. Треба викликати психіатра невропатолога. Боже мій, хто б міг подумати?! — Зажди, — затято-ввсело скрикнув я. — Мені навіть приємно, що ти вважаєш мене божевільним. — Отже, все гаразд. Бо я не хочу бути нормальним. Тільки божевільна ряба могла вийти з океану на суходіл. Лише божевільна мавпа могла стати людиною. Чуєш? "А ми хочемо бути нормальними людьми перед оком безмірного космосу! Яке мізерне бажання! Ти поглянь, що діється. Щезли межі Всесвіту; зорі розлітаються у безмір, розриваючи тугі обійми гравітаційної неволі; галактики розкручуються спіралями, прагнучи вирватися з вогняного лона у примхливий необмежений політ; планети породжують мисляче життя на своїй поверхні, щоб через нього подолати тиранію тяжіння і сягнути Свободи. Чуєш? Всесвіт пране Свободи, і поха Пізнання — то епоха звільнення Розуму від приграми Природи. Навіть несвідома речовина бунтує в атомних надрах своїх, щоб вирватися на таємничий шлях імпровізації, а люди добровільно замикають самі себе в тисячі алгоритмів побутових та інших програм — звичок, мод, систем, ідей, уподобань, почуттів, переконань.
— Ти що ж, повстаєш супроти всіх здобутків історії? — вже насмішкувато запитала наречена. — А що пропонуєш?
— Імпровізацію. Небувале, — палко сказав я. — Щоб сьогодні ти не знала, що трапиться на твоєму шляху завтра, щоб у цю мить ти не відала, який сюрприз тобі ' готує наступна мить…
— Це жахливо!
— Це прекрасно. Як у казці. Ти читала народні казки? Там герої не знають, що їх чекає. О, народ наш мудрий: він знав, що радість лише в незвичайному. І коди кінчалася казка? Коли, я тебе питаю? Коли звучали останні слова: «І одружилися вони, і народили дітей, і досягли межі своїх бажань. І я там був, мед-пиво пив». Ха-ха-ха! Здорово, іронічно завершував народ казку…
— Чого ж ти хочеш?
Читать дальше