Марина и Сергей Дяченко - Страта

– У нас обмаль часу, – сказав заклопотано пан Петер. – Справа ось у чім. Уявіть собі, що наш співробітник, який виконав певну місію, в процесі деяких соціологічних досліджень… пережив важкий шок і фактично впав у… шаленство.

Ірена не ворухнулась. Сизий димок, що здіймався над жарівнею, тонкими пасмами витягувався в дірку під стелею.

Навіть при їхньому спільному житті Анджей нічого не розповідав їй про свою роботу… І певна річ, він завжди був трохи несамовитим (якщо, звичайно, можливе таке поєднання слів).

– Напевно, ви будете здивовані, – втрутилась жінка. – Чоловіки дивують нас не рідше, ніж ми їх… Але дані спеціального тесту показали, що вивести людину зі ступору іноді може… сильний подразник. Зокрема – поява колишньої дружини…

Ірена, як і досі, мовчала. Ці двоє вже завантажили її вище ватерлінії – саме час залягти на дно, себто на канапу, натягнути до підборіддя плед і подумати над почутим…

Цікаво, що воно за «спеціальні тести»?

«Я подумаю», – хотіла вона сказати звичне, але в останній момент стрималася.

– Отже, – пан Петер подався наперед і гостро заглянув їй в очі. – Сталося так, що від… душевного здоров’я цього чоловіка нині залежить доля багатьох людей… Можна сказати, питання життя і смерті. І комітет звертається до вас… як до свідомої громадянки. Як до жінки, педагога, гуманіста…

М’ясо на грилі потроху набувало смаковитості. Схоже її, пані Хміль, зараз обробляють, доводячи до готовності…

До чого вся ота патетика?

– Він у лікарні? – запитала Ірена, і голос її був не такий байдужий, як їй хотілося.

Схоже, Петер і жінка ледве втрималися, щоб не перезирнутися.

– На жаль, ні… Нещастя трапилося, коли пан Анджей Кромар перебував із науковою місією… у відрядженні.

– Про яку таку науку ви говорите? – здивувалась Ірена. – Я завжди вважала, що Комітет…

– Про прикладну соціологію, – стиха вимовив Петер. Погляд його став відчужений, ніби він дивився на Ірену з далекого далека. – Про експериментальну соціологію… Бачите, у будь-які часи в людства були, так би мовити, потаємні заборонені куточки. Дослідження, які вважалися неприпустимими, неетичними, негуманними… І все ж таки вони були нечувано перспективні. Певна річ, тільки під наглядом Комітету…

Шматочки м’яса повільно оберталися на рожні, підставляючи вогню то один, то другий бік.

– Що трапилося з Анд… з паном Кромаром?

Жінка зітхнула.

– Він проводив експеримент… – Петер, як і раніше, дивився Ірені у вічі, й погляд його був схожий із поглядом змії, що вистежує жертву.

– Невдалий?

– Навпаки. Небачено вдалий. Талант пана Кромара… ще буде оцінений державою та суспільством… Утім, про це згодом. Справа в тому… що коли працюєш на межі дозволеного… уточню: дозволеного не суспільством – а природою… Тоді й успіх може раптово обернутися трагедією. Ось як у нашому випадку…

Ірена тоскно думала про свій плед, про канапу, про чашечку чаю, про теплий панцир байдужкуватої черепахи.

– Ви, мабуть, уже втомилися, – жінка роблено посміхнулася, – від наших недомовок…

– Що власне від мене потрібно? – запитала Ірена, з досадою розуміючи, що цим запізнілим запитанням і слід було починати розмову.

– Ми сподіваємося… – голос Петера став зовсім уже проникливим, – що ви відвідаєте пана Кромара там, де він зараз перебуває… і виведете його з шокового стану. Цим ви врятуєте… його життя. І, можливо, життя багатьох людей… Професійна етика не дозволяє мені сказати більше.

Ірена геть розгубилася.

Нічого собі… Якби йшлося про те, щоб з’їздити в якесь сусіднє містечко і розшукати там Анджея – навряд чи можливою була б уся ця дивна розмова…

– Я так розумію… він перебуває десь… далеко?

– Транспортні витрати бере на себе Комітет, – глухим голосом повідомила жінка.

– А куди, власне, належить…

Петер зітхнув. Витягнув із-під столу свій плаский портфель, а звідти – заздалегідь заготовлений аркуш:

– Ось… прочитайте, сподіваємось, ви зголоситесь.

Ірена пробігла очима текст – це була підписка про нерозголошення державної таємниці. Їй чомусь стало весело. Місцезнаходження Анджея є державною таємницею! Давно пора. Давно пора оголосити досліди цього нікчеми зброєю тактичного значення, а у похмурому настрої – і стратегічного… І, розсердивши як слід, скидати його на позиції ймовірного противника. «Через годину вороги у відчаї побіжать здаватися в полон…»

Петер насупив брови. Йому незрозуміла була її усмішка.