Марина и Сергей Дяченко - Страта

Вона подумала, що слід відповісти «ні». Відмогтися хворобою, щоб ніхто не образився…

Вставати зараз із канапи? Одягатися, робити макіяж? Їхати кудись, аби повернутися за північ із важкою головою, у шлейфі чужих терпких духів і сигарет…

Черепаха під настільною лампою флегматично рухала щелепами.

– Вибач, – Ірена зітхнула. – Але я не поїду. Занадто багато… – вона хотіла сказати «підстав для роздумів», але в останній момент виправилася: – занадто багато роботи…

– Але ж це тільки один вечір! – приятелька, судячи з голосу, все-таки образилася. – Ми ж не так часто… тебе турбуємо!

– Вибач, – Ірена знала, що через кілька хвилин по тому в голові у неї з’являться вагомі і доречні виправдання, але вислухати їх буде вже нікому…

Сенсей і черепаха давно звикли до її монологів у порожнечу. І, можливо, знали усі її аргументи наперед.

Вона підмела в дворі. Задивилась, як сідає за гори сонце, тоді розпалила багаття, спробувала по диму визначити погоду на завтра – не вийшло. Сенсей бігав як навіжений, відкидаючи задніми лапами груддя землі, і його захват частково передався Ірені. В повітрі відчувалася весна…

Телефонний дзвінок вивів її зі споглядального настрою. Телефон дзеленчав довго і наполегливо – Ірена йдучи нарахувала п’ятнадцять дзвінків.

– Пані Хміль?

Той самий незнайомий номер. І голос незнайомий теж. Але ж вона просила нікому не давати її номера…

– Пані Хміль? Мене звуть Ніколан Петер, я прошу вибачити мені, якщо потривожив…

Він зробив паузу ніби ненавмисне – щоб вона люб’язно спростувала його – мовляв, нічого страшного, я слухаю.

Але вона мовчала. Бо отой невідомий Петер справді потривожив її.

– Пані Хміль, мова йде про вашого чоловіка, Анджея Кромара.

– Про мого колишнього чоловіка, – наголосила вона мимохідь.

У неї чомусь підкосилися ноги, і вона сіла на канапу.

– Він… живий?

– Але, пані Хміль, навіщо відразу такі страшні припущення…

– То він живий?!

– Так, звичайно… Бачите, взагалі-то я з Комітету громадської безпеки…

Ірена глибоко зітхнула. Серце калатало, як шалене, навіть черепаха, здається, повернула з-під панцира голову і повела намистинками безглуздих очей…

– Він… щось накоїв?

– Ні, навпаки! Можливо, його навіть представлять до нагороди…

Спираючись на м’який поручень канапи, Ірена підійшла до столу і поклала долоню на теплий черепашачий панцир. (Зазвичай такий дотик заспокоював її.)

– Тоді – до чого тут я?

– Нам необхідно зустрітися.

Ірена скривилася. Раптом чомусь спало на думку, що це, може, виверт отих молодят Ігоря і Янки, які будь-що вирішили витягти її сьогодні на вечірку…

Вона уявила, як їде на зустріч зі співробітником комітету – а потрапляє в веселу підпилу компанію розкутих галасливих людей…

– Сьогодні?

– Завтра вранці, – невидимий Петер ніби не розчув іронії в її голосі. – Якщо побажаєте, за вами пришлють машину…

– У мене багато роботи, – повідомила вона про всяк випадок.

…Їй було вісімнадцять років, і вона шалено закохалася в однокурсника Івоніку – першого красеня на всьому факультеті. Їхні стосунки деякий час обмежувались обіймами в темряві кінозалу; вони довгенько блукали вулицями, як намагнічені, боячись і розійтись, і зблизитися – аж раптом одного вечора, проводжаючи Ірену додому, Івоніка палко поцілував її на автобусній зупинці…

І – закрутилося…

На зупинці нікого не було; вони довго цілувалися під скляним навісом, а потім, обмінявшись палкими поглядами, що ніби обіцяли любов до скону, хутко перейшли на протилежний бік і поїхали… до Івоніки в гості.

Поодинокі пасажири поглядали на них співчутливо. Пропустивши потрібну зупинку, закохані поверталися пішки, тримаючись за руки. На перехресті грав бродячий оркестрик – величезна туба, дві труби і барабан із тарілками. Івоніка купив із рук доброзичливої бабусі маленький білий букетик пролісків…

Вікна його будинку були порожні й темні – батьки поїхали кудись. Ірена так розхвилювалася, що перед самим порогом спіткнулась і впала, впустивши сумку, розсипавши конспекти, ручку та косметику.

Вони збирали Іренин скарб у чотири тремтячі руки. Потім зайшли до будинку, поставили чайник і тут же про нього забули. Івоніка витягнув келихи і вино; вони швиденько спустошили пляшку і відчули себе майже в раю…

У спальні Івоніка спершу загасив нічник, потім увімкнув, потім знову вимкнув. Йому дуже хотілося мати вигляд досвідченого чоловіка, а Ірена згадала, що у неї на сорочці є непідшита бретелька, і вже ні про що не думала, окрім як повсякчас тримати її долонею…