Марина и Сергей Дяченко - Самум (збірник)

Ірина нервово пройшлася під липами. Набрала Лізин номер. Послухала автовідповідач. На секунду замислилась: а чи не влаштувати припадок просто тут, зараз, на очах у маси свідків? Чи швидко приїде «швидка»?

Демон був поруч, усім своїм виглядом застерігаючи від необдуманих учинків.

– Послухай… – почала вона.

Озирнулася. Вийняла мобільний, приклала до вуха, ніби відповідаючи на дзвінок, і заговорила півголосом:

– Коли ми цю дурну врятуємо, ти мене відпустиш чи ні?

– Зайве питання.

– Отже, не відпустиш.

– Ірино, – сказав демон проникливо, – невже тобі її не шкода?

– А мене хто пожаліє?

– Ти нікого – і тебе ніхто.

– Я що, все життя тепер рятуватиму якихось фріків?

– Це не фріки, а люди. Слабкі, так, але вони ще можуть…

– Олегу, – обірвала його Ірина, – ти можеш вселитися ще в когось, крім мене?

Демон промовчав.

– Що, не можеш?

– Можу.

– Чому не вселяєшся?

– Тільки після твоєї смерті.

– Що?!

– Я можу вселитися в когось після твоєї смерті, – похмуро зізнався демон.

Повз неї пробігли за м'ячем двоє хлопчаків, один кричав: «Гол!», другий верещав, намагаючись його перекричати: «Штанга!»

– А якщо я зараз закричу? – пошепки спитала в телефон Ірина. – Почну корчитися на землі й проситиму викликати «швидку»?

– Кричи.

– І що буде?

– Нічого! – виплюнув демон. – Розбіжишся й об стіну головою. Дітей шкода – їм рано на таке дивитися… Дорослим теж рано. Коли приїде «швидка», я буду вже вільним. І абсолютно безсилим. А вранці, о четвертій тринадцять, Ліза помре. От що буде.

Ірина опустила мобільний.

У гілках липи над її головою щебетали горобці. У пісочниці вовтузилися карапузи.

– Життя прекрасне, – дуже тихо й дуже гірко сказав демон. Ірина сховала телефон. Дівчинка, що малювала на асфальті кола, підібралася близько до її ніг.

– Мала, – звернулася Ірина фамільярно й привітно, – ти знаєш Лізу з шістнадцятої квартири?

Дівчинка подивилася переляканими очима і втекла на майданчик. Ірина зітхнула: все правильно, не розмовляй із незнайомими…

– А навіщо вам Ліза з шістнадцятої? – бабуся з повідцем у руках із готовністю зупинилася навпроти. Пудель у червоному нашийнику гавкнув, крутячи хвостом.

– А, – Ірина широко всміхнулася, – просто я телефоную їй цілий день, а ніхто слухавки не бере… Вони вдома, не знаєте?

– Гуляють вони, – повідомила бабуся, і підозріливість на її обличчі трішки розгладилася.

«Ну, процес пішов», – подумала Ірина.

– Гуляють? Де?

– Та он же, – бабуся вказала в бік палісадника.

Жінка з візком тим часом розвернулася, вкотре дійшовши до кінця доріжки, і Ірина побачила її лице; їй знадобилося кілька довгих секунд, щоб упізнати дівчину з фотографії.

– Дякую, – сказала вона, сподіваючись, що бабуся піде, але та все стояла поруч і говорила без упину, як забуте радіо. Ірина не чула ні слова.

Возик. Дитина. Коли Ліза встигла народити? Хто батько дитини?

Чи не Митя Чеканкін постарався?!

– Їхали-возили, – сказав демон.

Бабуся чекала відповіді. Дивилася вимогливо.

– Так, – сказала Ірина.

– Вона спитала, чи давно ти знаєш Лізу, – підказав демон.

– Не дуже, – зізналася Ірина.

Бабуся знову заговорила.

Ліза тим часом ішла, котила перед собою візок і думала про своє. Лице її було спокійним; Ірина ніколи б не повірила, що ця жінка страждає, що вона плаче ночами, що вона готова накласти на себе руки через знімок в Інтернеті.

– Дякую, – сказала вона бабусі. – Ваша собачка…

Пудель, на щастя, встиг утекти досить далеко. Бабуся миттю забула про Ірину:

– Моню! Ти куди?! Поганий хлопчик! Моню! Назад!

Пес тішився цією біганиною. Бабуся зникла з поля зору; Ірина відійшла далі від дитячого майданчика й знов зупинилася.

– Як вона може накласти на себе руки, якщо в неї дитина? – демон, здавалося, не вірив власним очам.

– Може, післяпологова депресія?

– Ірино! – демон раптом заговорив переконливо й жагуче. – Ти уявляєш, яка в тебе місія? Ти розумієш, що ти рятуєш уже двох? Жінку – від смерті й манюсіньку дитину – від сирітства!

Ірина мимоволі розправила плечі.

– Тобі зарахується, відьмо! – палко запевнив демон. – Ну, йди!

Широко крокуючи по намальованих на асфальті колах, по гравію і по траві, Ірина перетнула двір і обережно наблизилася до Лізи.

– Лізо, добрий день! Ви мене пам'ятаєте?

Відьма всміхалася так привітно, що дівчина зніяковіла. Їй було незручно зізнатися, що вона не пам'ятає такої милої, гарної жінки.