Марина и Сергей Дяченко - Самум (збірник)

– Ага-ага. Ще колір обличчя. Ще блиск в очах. І щоки запали.

– Непереконливо.

– Не збираюся тебе переконувати.

Демон замислився.

– Таким, як вона, дуже важливо вважати себе правильними, – помовчавши, сказала Ірина. – Знати, що ти добра. Щось важити у власних очах. Кажу тобі: якщо хтось на цій фотці потенційний самогубець – то це вона.

– Перевір пошту.

Ірина скорилася, заздалегідь знаючи, що результату не буде. І точно – скринька була порожньою; вона задумалася, розглядаючи кольорові рекламні вставки.

Відкрила Яндекс. Набрала в рядку пошуку: «Виклав інтимні фото».

Знайшлося чотириста шістдесят чотири тисячі сторінок.

Демон моментально навис над лівим плечем:

– Ще подивися на форумах. Ще в блогах. Ще…

– Сама знаю, – відгукнулася крізь зуби. – Не заважай.

Антивірус працював, як галерний раб: фальшиві скарги на хлопців, що нібито помістили в мережу фото покинутих жінок, вели просто на порносайти. Маневруючи між випещеними Демі Мур, Наомі Кемпбелл та любительськими знімками домогосподарок – голих, із гусячою шкірою, – струшуючи налиплі по дорозі віруси, відьма хвилин через п'ятнадцять відшукала форум, де обговорювали нову галерею «The Best від Миті Чеканкіна».

Плутаючись у посиланнях, Ірина вийшла спершу на головний сайт фотографа. Тут містилося парадне фото Миті з камерою на грудях: довге волосся зібране у хвіст, широкі плечі розправлені, блакитні очі інтригують. Електронна адреса, залишена для зв'язку, нічого спільного не мала з тією одноразовою, на яку Ірина вже надіслала листа.

Серед знімків, викладених для ознайомлення, голої натури не знайшлося. Ірина повернулася на форум, похапцем зареєструвалась і настукала повідомлення: «Привіт, а де ця галерея, про яку говорять?»

Їй дали посилання, і за кілька секунд відьма побачила те, що шукала.

Знято було майстерно. Двадцять фото, кожне з новою моделлю – від досить-таки скромних у жанрі м'якої еротики до розпусних, вишукано-вульгарних порнознімків. Дами, незалежно від форм і об'ємів, зухвало дивилися в об'єктив; тільки одна дивилася без виклику, повз камеру. Під фото був підпис: Ліза. Телефон такий-то.

– Скотина, – прошипіла Ірина. – Усе ясно: дівчина скромна, та ще й віруюча, Митя Чеканкін її спокусив, а його дама йому помстилася. Галерею виклали, – відьма перевірила дату, – позавчора… Двох днів вистачило, щоб набратися ганьби, та ще рідні, мабуть, додали перцю.

– Думаєш, це справжній міський телефон?

– Аякже. У цьому сутність помсти. Вона точно не сама живе, а з батьками, найімовірніше… Ясно, чому нещасна в петлю полізла!

– Ще не полізла, – уточнив демон. – Але твоя правда, мотив у неї є. А за номером телефону можна дізнатися адресу.

– Я відьма, а не хакер.

– Сучасна відьма не може не бути хакером! Давай.

– Я знала, що тобі сподобається, Митьочку.

Машина стояла правими колесами на тротуарі, тому світ здавався перекошеним. Чоловік на водіиському сидінні стискав мобільник і силою волі змушував себе здаватися спокійним.

– Мене поставили на бабки, і це лише початок.

– Ну, ти ж творча людина. Для творчості необхідні сильні враження.

Жіночий голос в апараті тремтів од пристрасті. Так кішка захоплено вуркоче, граючись із мишкою.

Чоловік відсунув телефон від лиця. Глибоко зітхнув, заспокоюючись.

– Мені шкода, що так вийшло, – сказав у мікрофончик якомога спокійніше.

– Справді?

– Справді, шкода. Ти будеш покарана, Юліє.

Його співрозмовниця на тому кінці дроту – блондинка в кріслі перед комп'ютером – потягнулася, дивлячись у вікно. Прийняла зі стола окуляри:

– Що може бути жалюгіднішим за безглузді погрози?

– Сука, – прохрипіла слухавка. – Ти осліпнеш, оглухнеш, тебе паралізує!

– Фу, Митю. Це вульгарно.

– Ти згниєш заживо! Ти збожеволієш, ти…

Жінка торкнулася скроні. Поморщилася; голос якось дуже докучливо дряпав вухо, віддавався головним болем…

Вона подивилася на екран монітора.

Виставка голих дівок раптом утратила різкість. Затяглася ніби флером. Розмазалася перед очима, а вслід за нею розмазалися стіл і стіни, вікно й двері, кімната й люстра…

Вона підскочила від жаху, і підлога захиталася в неї під ногами. Упали на підлогу прямокутні окуляри…

– Рятуйте!

Стало темно; вона побачила, що лежить на паркеті, і за кілька сантиметрів од лиця валялася слухавка.

– Рятуйте, – прошепотіла вона. – Ряту…

Будинок – як виявилося, стара дев'ятиповерхівка – загубився серед висотних новобудов, і в густому, наче ліс, дворі все було зайнято: парковка – машинами, гірка й гойдалка – дошкільнятами, лави – матусями й бабусями, а вузькою стежкою вздовж палісадника гуляла жінка з дитячим возиком.