Анджей Сапковський - Меч приречення

— Нікого без глейту не пропущу, — насторожився десятник. — Присягаю…

— Не присягай, — урвав його Три Галки. — Краще іще випий. Тею, налий цьому доблесному воїнові. І сядьмо, панове. Пиття навстоячки, швидко і без належної поваги людині шляхетній не лицює.

Сіли на балках довкола барильця. Галябардник, свіжо нобілітований, почервонів від задоволення.

— Пий, мужній сотнику, — припрошував Три Галки.

— Десятник я, не сотник, — галябардник ще більше почервонів.

— Але будеш сотником, неодмінно, — Борч вищирив зуби. — Муж із тебе лепський, миттю авансуєш.

Доррегарай, відмовившись повторити, обернувся в бік Геральта.

— У містечку ще йде слава про василіска, мостивий відьми́не, а ти вже, як бачу, за драконом роздивляєшся, — тихо промовив. — Цікаво, чи аж так потрібна тобі готівка, чи ти лише розваги ради нищиш істоти, яким загрожує вимирання?

— Дивна цікавість, — відповів Геральт, — з боку когось, що мчить зі всіх сил, аби встигнути на забій дракона, щоб вибити йому зуби, такі потрібні для виробу чародійських ліків та еліксирів. Чи правда, мостивий чародію, що вибиті в живого дракона зуби найдієвіші?

— Ти певен, що я по це туди їду?

— Певен. Але вже хтось тебе випередив, Доррегараю. Встигла перед тобою проїхати твоя конфратерка з глейтом, якого ти не маєш. Чорноволоса, якщо тобі цікаво.

— На вороному коні?

— Наче так.

— Єнніфер, — сказав Доррегарай, насупившись. Відьми́н, непомітно ні для кого, здригнувся.

Запанувала тиша, яку перервала гикавка майбутнього сотника.

— Нікого… без глейту…

— Двохсот лінтарів вистачить? — Геральт спокійно вийняв із кишені гаманця, отриманого від товстого війта.

— Геральте, — загадково усміхнувся Три Галки, — то все-таки?

— Даруй, Борче. На жаль, я з тобою до Ген Форсу не поїду. Може, іншим разом… Може, ми ще зустрінемось.

— Мене ніщо не тягне до Ген Форсу, — повільно мовив Три Галки. — Зовсім ніщо, Геральте.

— Сховайте того мішка, пане, — грізно прорік майбутній сотник. — Це підкуп і корупція. Навіть за триста не пропущу.

— А за п’ятсот? — Борч вийняв свого гаманця. — Сховай мішка, Геральте. Я сплачу мито. Це мене почало розважати. П’ятсот, пане солдате. По сто за штуку, якщо вважати моїх дівчат одною гарною штукою. Що?

— Ой-йо-йой, — заклопотався майбутній сотник, ховаючи під куртку Борчів гаманець. — А що ж я королю скажу?

— Скажеш, — мовив Доррегарай, випростовуючись і виймаючи з-за пояса оздоблену паличку зі слонової кості, — що ти не зміг протистояти страху, коли побачив.

— Що побачив, пане?

Чародій змахнув паличкою, викрикнув заклинання. Сосна, яка росла на прирічному насипі, спалахнула вогнем, геть уся, миттю, від землі аж до вершечка покрившись шаліючим полум’ям.

— На коня! — Горицвіт, зриваючись, закинув лютню на спину. — На коня, панове! І пані!

— Геть запору! — вереснув до галябардників багатий десятник з великими шансами дослужитися до сотника.

На мості, за запорою, Вея стягнула віжки, кінь затанцював, забив копитами по балках. Дівчина, метляючи косами, пронизливо крикнула.

— Слушно, Вею! — відгукнувся Три Галки. — Гей, вашмосці, на коней! Поїдемо по зерріканськи, з тупотом і свистом!

— От тобі й ба, — сказав найстарший із Рубачів, Богольт, великий та кремезний, наче стовбур старого дуба. — Недамир не прогнав вас на чотири вітри, панове вашмосці, хоч я був певен, що він саме так і вчинить. Що ж, не нам, худопахолкам, обговорювати королівські рішення. Просимо до багаття. Мостіть собі леговища, хлопці. А так, між нами, відьми́не, про що ви з королем розмовляли?

— Ні про що, — відповів Геральт, зручно спершись спиною об підтягнуте до вогнища сідло. — Він до нас навіть із намету не вийшов. Лише вислав свого довіреного, як там його…

— Гілленстерн, — підказав Ярпен Зигрин, дужий бородатий краснолюд, що саме вкидав до вогню величезного смоляного корча, принесеного з хащів. — Пихатий та бундючний. Сонний вепр. Як ми долучилися, то прийшов, задерши носа аж під хмари, тьху-тьху, пам’ятай, рече, краснолюде, хто тута командує, кому послух належить, наказує тута король Недамир, а його слово — закон і так далі. Я став і слухав, і думав собі, що звелю своїм легіням повалити його на землю і плаща йому обісцяю. Але занехаяв, знаєте, бо знову б поголоска пішла, що краснолюди злобні, агресивні, сучі сини і що неможливе… як же це зветься… сполуіснування чи якось так. І одразу ж трапився би погром у якомусь містечку. То я ґречно послухав і головою покивав.