Анджей Сапковський - Меч приречення

— Ви дама, пані Єнніфер, — лицар офіційно вклонився. — А ваше вродливе та щире обличчя дозволяє вірити, що колись ви зречетесь проклятого чорнокнижництва.

Богольт пирснув.

— Дякую вам, лицарю, — сухо сказала Єнніфер. — І відьми́н Геральт теж вам дякує. Подякуй йому, Геральте.

— Швидше мене шляк трафить, — відьми́н усміхнувся з обеззброюючою щирістю. — А це за що? Я нечиста відміна, а моє невродливе обличчя не дає жодних надій на поправу. Лицар Ейк витяг мене з прірви мимоволі, лише тому, що я судомно ухопився за вродливу даму. Коли б я сам там висів, Ейк і пальцем би не поворухнув. Я не помиляюся, правда, лицарю?

— Помиляєтесь, пане Геральте, — спокійно сказав мандрівний лицар. — Я нікому, хто в потребі, допомоги не відмовляю. Навіть комусь такому, як відьми́н.

— Подякуй, Геральте. І попроси пробачення, — різко промовила чародійка. — Інакше підтвердиш, що, принаймні, стосовно тебе Ейк мав цілковиту рацію. Ти неспроможний співіснувати з людьми. Бо ти інший. Твоя участь у поході є помилкою. Тебе привела сюди недосяжна мета. Доречнішим, отже, було б від’єднатися. Думаю, що ти і сам вже це зрозумів. А, якщо ні, то врешті зрозумій.

— Про яку мету ви кажете, пані? — втрутився Гілленстерн. Єнніфер глянула на нього, не відповіла. Горицвіт та Ярпен Зигрин значуще усміхнулися один до одного, але так, щоб чародійка цього не помітила.

Відьми́н глянув у вічі Єнніфер. Вони були холодними.

— Прошу пробачення і дякую, лицарю з Денесле, — схилив він голову. — Дякую всім тут присутнім. За спішний порятунок, наданий без вагань. Я чув, висячи, як ви один поперед одного рвалися допомогти. Прошу пробачення у всіх тут присутніх. Окрім шляхетної Єнніфер, якій дякую, не просячи ні про що. Прощавайте. Нечисть добровільно залишає компанію. Бо нечисть уже має того аж по вінця. Бувай, Горицвіте.

— Гей, Геральте! — гукнув Богольт. — Не дмися, як дівча, не роби з мухи слона. Дідько забирай…

— Люююдонькиии!

З боку горловини узвозу біг Козоїд та кілька голопільських міліціянтів, посланих на розвідку.

— Що там? Чого він репетує? — здійняв голову Ніщука.

— Люди… Ваші… милості… — сапав швець.

— Прокашляйся, чоловіче, — сказав Гілленстерн, затикаючи пальці за золотий пояс.

— Дракон! Там, дракон!

— Де?

— За узвозом… На рівнині… Пане, він…

— До коней! — скомандував Гілленстерн.

— Ніщука! — вереснув Богольт. — На віз! Кузько, на коня і за мною!

— Скакай, легіні! — ревнув Ярпен Зигрин. — Скакай, суча мати!

— Гей, почекайте! — Горицвіт закинув лютню на плече. — Геральте! Візьми мене на коня!

— Застрибуй!

Узвіз закінчувався осиповищем чимраз рідших ясних скель, що утворювали неправильне коло. За ними йшов легкий спуск до трав’янистої горбкуватої галяви, зі всіх боків оточеної вапняними стінами, в яких зяяли тисячі отворів. Три вузькі каньйони, устя висохлих струмків, відкривалися на галяву.

Богольт, що перший причвалував до кам’яного бар’єру, раптом зупинив коня, підвівся у стременах.

— О, зараза, — сказав. — О ясна зараза. Це… не може цього бути.

— Що? — спитав Доррегарай, під’їжджаючи. Біля нього Єнніфер, зістрибуючи з воза Рубачів, сперлася грудьми об скельну брилу, виглянула, позадкувала, протерла очі.

— Що? Що таке? — крикнув Горицвіт, вихиляючись із-за спини Геральта. — Що таке, Богольте?

— Цей дракон… золотий.

Не далі, ніж за сто кроків від кам’яної горловини узвозу, з якого вони вийшли, на дорозі до каньйону, що вів на північ, на злегка заокругленому невисокому пагорбі сиділо створіння. Сиділо, вигнувши правильною дугою довгу струнку шию, схиливши вузьку голову на опуклі груди, обплітаючи хвостом передні випростані лапи.

У цьому створінні, в тому, як воно сиділо, було щось повне невимовної грації, щось котяче, щось суперечливе з його безсумнівно зміїним походженням. Безперечно зміїним. Бо створіння було покрите лускою, яка мала виразний рисунок і сліпуче виблискувала сяйвом ясного жовтого золота. Бо створіння, що сиділо на пагорбі, було золотим, — золотим від кінчиків заритих у землю пазурів і аж до кінчика довгого хвоста, що легко ворушився серед будяків, якими заріс пагорб. Дивлячись на них великими золотими очима, створіння розгорнуло широкі золотисті кажанячі крила і так застигло, змушуючи захоплено милуватися собою.

— Золотий дракон, — шепнув Доррегарай. — Це неможливо… Жива легенда!

— Не буває золотих драконів, курча макітра, — запевнив Ніщука і сплюнув. — Я знаю, що кажу!