Анджей Сапковський - Меч приречення

— По черзі! — надривався перев’язаний, наїжджаючи конем на юрбу. — Порядок, туди вашу мать! По черзі!

— Геральте, — зойкнув Горицвіт, хапаючи за стремена. — Бачиш, що там діється? Ми нізащо не зуміємо дістатися на той пором. Вояки переправлять ним стільки, скільки встигнуть, а потім спалять, щоб не дістався нільфгаардцям. Так звичайно буває, ні?

— Авжеж, — кивнув головою відьми́н. — Так звичайно буває. Але не розумію, чого ця паніка? Чи ж то перша війна, а досі жодної не було? Як звичайно, дружини королів пощерблять одні одних, а тоді королі домовляться, підпишуть трактат і при цій нагоді обоє нап’ються. Для тих, що в сю мить трощать собі ребра на пристані, нічого в засаді не зміниться. То звідки увесь оцей ґвалт?

Горицвіт пильно глянув на нього, не пускаючи стремені.

— В тебе, мабуть, неправильні відомості, Геральте, — сказав. — Або ж ти не можеш правильно їх зрозуміти. Це не звичайна війна за успадкування трону чи клапоть землі. Це не сутичка двох феодалів, за якою селяни спостерігають, не перериваючи сінокосу.

— То що ж це таке? Просвіти мене, бо я й справді не знаю, про що йдеться. Так, між нами, мене це, загалом, не надто цікавить, але поясни, прошу.

— Ніколи не було подібної війни, — поважно сказав бард. — Нільфгаардська армія залишає за собою спалену землю і трупи. Цілі поля трупів. Це війна на знищення, на повне знищення. Нільфгаард проти всіх. Звірства…

— Нема й не було війни без звірств, — перебив відьми́н. — Горицвіте, ти перебільшуєш. Це так, як із тим поромом: так звичайно буває. Я б сказав, що це така військова традиція. Відколи світ стоїть, армії, переходячи край, убивають, грабують, палять і ґвалтують, хоч, може, роблять це в іншій послідовності. Відколи світ стоїть, селюки під час війни ховаються в лісах із бабами та спідручним майном, а як все закінчиться, повертаються.

— Але не в цій війні, Геральте. Після цієї війни не буде кому повертатися і не буде куди повертатися. Нільфгаард залишає за собою попелище, армії йдуть лавою і вигрібають усіх. Уздовж гостинців шибениці та палі тягнуться милями, дими б’ють у небо по всій довжині обрію. Ти казав, не було такого, відколи світ стоїть? А так, угадав. Відколи світ стоїть. Наш світ. Бо виглядає на те, що нільфгаардці прийшли з-за гір, щоб цей наш світ знищити.

— Але ж це безглуздо. Кому потрібно нищити світ? Війни не ведуться заради знищення. Війни ведуться з двох причин. Одна — влада, інша — гроші.

— Не філософствуй, Геральте! Того, що діється, філософією не зміниш. Чому ти не слухаєш? Чому ти не бачиш? Чому не хочеш розуміти? Повір мені, Яруга нільфгаардців не стримає. Зимою, коли ріка замерзне, підуть далі. Кажу тобі, треба тікати, тікати аж на Північ, може, туди не дійдуть. Але навіть якщо туди не дійдуть, наш світ вже ніколи не буде таким, яким був. Геральте, не зоставляй мене тут! Я сам не дам собі ради! Не покидай мене!

— Ти, мабуть, здурів, Горицвіте, — відьми́н перехилився в кульбаці. — Мабуть, здурів, якщо міг подумати, що я тебе покину. Дай руку, вистрибуй на коня. Тут тобі нічого чекати, порому й так не дочекаєшся. Відвезу тебе до верхів’я ріки, пошукаємо човна чи плота.

— Нільфгаардці нас обступлять. Вони вже близько. Ти бачив тих кінних? Видно, що йдуть просто з битви. Їдемо в низ ріки, в бік устя Іни.

— Перестань каркати. Проскочимо, побачиш. У низ ріки теж рушили юрби людей, біля кожного порому буде те саме, що й тут, усі човни, напевне, теж уже загарили. Їдемо вгору, проти течії, не бійся, переправлю тебе хоча б і на колоді.

— Той берег ледве видно!

— Не марудь. Я ж сказав, переправлю.

— А ти?

— Вистрибуй на коня. Побалакаємо в дорозі. Гей, до дідька, лише не з цим клунком! Чи ти хочеш, щоб Рибці хребет переломився?

— Це Рибка? Рибка була гніда, а ця каштанова.

— Кожен мій кінь зветься Рибкою. Ти про це добре знаєш і не заговорюй мені зуби. Кажу ж, геть того клунка. Що там у тебе, холера? Золото?

— Рукописи! Вірші! І трохи харчу…

— Вкинь у річку. Напишеш нові вірші. А харчем я з тобою поділюся.

Горицвіт скорчив жалібну міну, але довго не вагався, з розмахом жбурнув сакви до води. Вистрибнув на коня, покрутився, мостячись на в’юках, ухопився відьми́нові за пояс.

— В дорогу, в дорогу, — неспокійно підганяв. — Не гаймо часу, Геральте, ховаймось у ліси, перш ніж…

— Перестань, Горицвіте, бо твоя паніка вже передається Рибці.

— Не глузуй. Якби ти знав те, що я…

— Стули пельку, зараза. Їдьмо, я б хотів залагодити тобі переправу, доки не стемніло.