Пол Стюарт - Бурелов

Чи направду він такий зрадливий, як описують легенди? Місце, де все живе вироджується, і тому виродженню нема кінця-краю? Місце, де в голові все мішається і плутається, де кожен стає жертвою омани, божевілля? Саме так змальовувано Присмерковий ліс у давніх оповідях, переказуваних з уст в уста, із покоління в покоління.

Живчик зітхнув. Йому вже ніколи про це не дізнатися. Те, що могло б стати найвеличнішою пригодою його життя, брутально вирвав у нього з рук власний батько. Навіть коли б це було зроблено для його ж таки безпеки, бо Живчик, як висловився Захмарний Вовк, «йому любий», навіть коли б це було й справді так, факт лишається фактом: Живчик не міг позбутися відчуття, ніби його покарано.

— Але ж це просто нечесно! — забідкався він.

— Що нечесно? — озвався голос біля його ліктя.

Живчик стенувся. Якщо це отой безглуздий усміхнений міський гном пробує знову запросити його до танцю, він йому покаже, де раки зимують! Хлопець люто обернувся.

— Спліт! — скрикнув він.

— Панич Живчик, — озвався Спліт, і його тонкі губи зневажливо скривилися, показуючи разок зіпсутих кривих зубів. — Я так і думав, що це ви. Якраз той, кого я шукаю, хоча, звичайно, мені дуже прикро бачити вас у такому пригніченому стані, — додав він.

Живчик нахмурився.

— Ви шукали мене ? — перепитав він.

— Достеменно так, — муркнув Спліт, задумливо потираючи підборіддя, і Живчик судомно проковтнув нудотний клубок у горлі, забачивши безпалу руку стерничого з відразливо морхлою шкірою. — Бачте, я не міг не помітити, що ви були присутні під час балачки між добрим капітаном і жінкоптицею.

— То й що, що був? — підозріливо запитав Живчик.

— Та бачте… а втім, капітан, звісно, втаємничив мене у всі подробиці нашого маленького небезпечного починання.

Живчик здивувався.

— Справді?

— Певне, що, — відповів Спліт. — Гнатися за Великою бурею до Присмеркового лісу. Шукати святого бурефраксу… Я все знаю. Та бачте… Розумієте, пам’ять уже не та… Тобто…

Спліт вивідував. Спілчанський голова зажадав від нього більшого, ніж він сподівався — захоплення «Бурелова», убивства Захмарного Вовка, доправи бурефраксу. Завдання нелегке, і він рвав на собі волос, що так поквапливо покинув таверну «Дуб-кривавник». Зрештою, якщо він прагне домогтися успіху, йому треба знати все про зустріч, у тому числі про її завершення після його відходу.

— Знаю, це не лізе ні в які ворота, — лукаво провадив він, — але я, хоч забий, не пригадаю, що сказав Захмарний Вовк про кінець зустрічі. Про те, чим вона окошилася.

Живчикові реакція спантеличила старшину-стерничого.

— Чим окошилася? — люто блиснув Живчик очима. — Я вам скажу, чим вона окошилася. Мені було звелено зоставатися тут, у Нижньому місті, з Матінкою Товстобрюхперо, тимчасом як ви всі подастеся до Присмеркового лісу.

Сплітове чоло збрижилося.

— Зоставатися тут? — лагідно перепитав він. — Розкажіть мені про це більше, паничу Живчику, — попрохав він. — Вилийте свою душу.

На превелику силу тамуючи сльози, Живчик тріпнув головою.

— Ну-бо, паничу Живчику, — слізно і заразом улесливо благав Спліт, — поділена біда — це вже півбіди. І звичайно, якщо я можу чимось допомогти, бодай чимось…

— То все капітан, — вихопилося у Живчика. — Він запевняє, ніби турбується про мою безпеку, але… але… Я йому не вірю! Як я можу йому повірити! — Він мене соромиться — ось де собака закопаний! — схлипнув він. — Соромиться мати такого незграбного недотепу, такого тумана за сина.

Брови Сліво Спліта злетіли догори з подиву. Захмарний Вовк — хлопчаків батько? Оце вже цікаво — справді цікаво — і він скажено крутив мозком, дошукуючись, яким робом можна б використати ці найостанніші відомості для успіху своєї авантюри. Зібравши думки, він поклав руку на Живчикове плече.

— У капітана добре серце, — озвався він медоточивим голосом. — І я певний: він думав про те, щоб вам було якнайкраще. А все ж…

Живчик хмикнув, але не переставав слухати.

— А все ж між звичайним заступництвом і заступництвом надмірним пролягає виразна межа, — зауважив він. — Адже рейс до Присмеркового лісу став би для тебе справжньою школою життя.

Живчик насурмонився.

— Але не стане, — буркнув він, скинувши кощаву Сплітову руку зі свого плеча і відвернувшись. — Може, ти залишив би мене врешті? — гарикнув він.