Пол Стюарт - Бурелов

— Важкий хліб, що й казати, — поспівчував Живчик. — Нічого не вдієш: Темноліс, ваша домівка, так далеко!

Живчик добре знав живолупів. Якось йому випало гостювати у їхньому лісовому селі й відтоді він завжди ходив у камізельці з волорожачої шкури, подарованій йому там. Живолуп звів очі. Живчик вітально торкнувся свого чола і вдруге подав йому руку.

Цим разом, щойно останній амулет повернувся на своє місце, живолуп ухопився за руку і рвучко підвівся. Відтак і собі торкнувся чола.

— Мене звуть Тужень, — відрекомендувався він. — Не знаю, як і дякувати: ти зупинився поглянути, чи я, бува, не покалічився. Більшість довколишніх ярмаркoвих ніколи з тобою і не поздоровкаються, не то що. — Він зневажливо пирхнув. — Я не думаю, що … — Він зупинився.

— Ну! — підбадьорив Живчик.

Живолуп знизав плечима.

— Просто мене цікавило, чи не зохотився б ти купити в мене один амулет на щастя?

І, не чекаючи на його згоду, живолуп вибрав шкіряного оберега і простяг Живчикові, чим викликав у хлопця тамований усміх.

— Як тобі оцей? Його чари всевладні.

Живчик кинув оком на закрутисту спіраль, витиснену на багряній шкірі. Він знав: для живолупів кожен із цих особливих візерунків на оберегах щось означає.

— Хто носитиме цей оберіг, — вів далі Живолуп, обв’язуючи ремінцем Живчикові шию, — позбудеться страху перед відомим.

— Може, невідомим? — перепитав Живчик.

Живолуп пирхнув.

— Боятися невідомого — це для бовдурів та хирляків, — зауважив він. — Я тебе за такого не маю. Ні, — додав він, — присягаю своїм капшуком, відоме зазвичай набагато страшніше. До речі, про капшука — із тебе шість четвертаків. — Живчик сягнув до кишені. — Якщо, звісно, — додав живолуп змовницьким шепотом, — у тебе не знайдеться трохи фракспилу. — Він уп’явся очима у срібний кулястий медальйон у Живчика на шиї. — Бодай порошинки.

— Ба! — промовив Живчик, кидаючи монети у простягнену криваво-червону долоню. — Дав би, та нічого!

Живолуп покірно знизав плечима.

— Малося на увазі, тільки дрібку, — промимрив він.

Прикрашений новим амулетом, що пишався тепер серед інших, що їх він примножував цілими роками, Живчик подався далі лабіринтом звивистих алейок.

Він поминав зоокрамницю, просяклу важким духом вологої соломи та свіжовичиненої шкури, аж гульк — до нього метнулася невеличка, злостива на вигляд істота з хижо вищиреними зубами. Живчик злякано відсахнувся, але одразу ж розреготався, коли вона, рвучись із припони і збуджено рохкаючи, заплигала на одному місці. То було маля зубощира-скрадайла, і йому кортіло погратися.

— Вітання-шанування, друзяко! — привітався Живчик і почухав грайливу тваринку під волохатим підборіддям. Зубощиреня гукало від задоволення і качалося долі горічерева.

— Ти великий мазя, — сказав Живчик.

Він знав: така дитинність минуща. Дійшовши повних літ, зубощири-скрадайла ставали в’ючаками або улюбленими охоронцями тих, у кого є що охороняти.

— Гей! — озвався чийсь скрипучий і заразом настирливий шепіт. — Пощо марнувати свій час із цим лантухом п’явкобліх? Підійди-но краще сюди.

Живчик роззирнувся. Окрім зубощира-скрадайла, перед чолом обшарпаної крамниці було виставлено на видноті силу інших істот: хутряних, пернатих та лускатих, а також кількох дрібніших тролів та гоблінів, прикутих ланцюгами до стіни.

Дивлячись на них, незмога було вгадати, кому належали щойно почуті слова.

— Поглянь сюди, вгору! — знов озвався голос, тепер уже вимогливіше. По спині Живчикові забігали мурашки. Хоч би хто це говорив, незнайомець його знав. — Сюди!

Живчик підвів очі догори і вражено роззявив рота.

— Птах помагай-біда! — вигукнув він.

— Достеменно так, — прошепотів помагай-біда, незграбно повертаючись на своєму сідалі обличчям до хлопця. — Дай Боже!

— Дай Боже! — відгукнувся Живчик. — Але …

— Говори тихіше, — просичав помагай-біда, зизуючи правим оком на вхід до крамниці. — М’яло-Ряснопіт не повинен знати, що я говорючий птах.

Живчик кивнув головою і проковтнув клубок у горлі.

Як могла така шляхетна істота опинитися в такій жалюгідній місцині? Хто смів обернути на бранця помагай-біду, охоронця Живчика ще відтоді, як цей птах на його очах вилупився з кокона? І чому його посадили у клітку, хіба лиш трохи більшу за самого бідолаху? Через те він мусив карлючитись на своєму сідалі, вистромивши за ґрати свого величного рогового дзьоба, неспроможний ані гаразд випростатися, ані махнути крильми?