Пол Стюарт - Бурелов

Подане нижче — лишень одна з них.

Стояв полудень, і Нижнє місто вирувало. Під габою завислої над містом гидотної мряки, що опушувала щити дахів і скрадала сонце, тісні вулички та широкі пішохідні доріжки повнилися гарячковим життям.

Скрізь велися, легко переходячи у сварку, торги та міньба; вуличні музики завзято вигравали на своїх інструментах, вуличні крамарі галасливо пропонували вигідні закупки, знехтувати які, мовляв за ними, було б гріх; старці жалісно простягали капелюха з темних, недосяжних для сонця закапелків, хоча рідко хто зупинявся кинути їм монету. Гасаючи туди-сюди, кожен був надто заклопотаний собою, аби думати про інших.

Уміти блискавично перенестися з пункту А у пункт Б, першим урвати шмат, запровадивши найвигіднішу для себе і нищівну для конкурента ціну — ось що, на думку всіх, запевняло успіх у Нижньому місті. Треба було залізних нервів та недремних очей, щоб вижити; ви мусили вміти усміхатися, навіть завдаючи комусь удару в спину. Життя тут було суворе, тяжке і немилосердне.

Від такого життя голова йшла обертом!

Живчик чимдуж поспішав, простуючи від бон-доків через ринковий майдан — не те, щоб кудись не встигав, просто не міг не заразитися загальною атмосферою одержимості. Зрештою він добре затямив сувору науку: не хочеш бути збитим з ніг і затоптаним там, де всі женуться з карколомною швидкістю, — не відставай від них ані на крок. Поруч із приписами «ні з ким не зустрічатись очима», «не показувати своїх слабин» та «йти в одному потоці» — то було одне з найперших правил Нижнього міста.

Живчикові дошкуляла спека. Сонце вже сягнуло зеніту. Щоправда, воно було потьмарене задушливим, із відразним металевим присмаком димом ливарних цехів, а все ж пражило нещадимо. Панувало цілковите безвітря і, коли Живчик звернув до крамниць, яток та наметів, у носа йому шибнула неймовірна мішанка запахів. Скисле деревне пиво, витримані сири, збігле молоко, гарячий, щойно з вогню клей, смажена кава із соснової живиці, сосиски, що шкварчать на пательні…

Як завжди, пряний аромат сосисок переніс Живчика у дитинство. Кожної Окострільної ночі, в осаді лісових тролів, де він зростав, дорослі неодмінно смакували традиційною юшкою з сосисками… Гай-гай, як давно те діялось і яким далеким здається тепер! Життя було тоді зовсім інше: замкнуте, впорядковане, неквапливе. Живчик усміхнувся сам до себе. Він уже ніколи не повернеться до тамтого життя. Тепер уже ні. Не понадиться на всі дерева Темнолісу!

Що далі він чимчикував майданом, то менше відчувалися пахощі сосисок, від яких йому аж слинка текла — нарешті новий запах розворушив у ньому цілий рій зовсім інших споминів. То був знайомий дух свіжовичиненої шкури. Живчик пристав і роззирнувся довкола.

Під муром стовбичив довгань із криваво-червоною шкірою та кармазиновим чубом живолупа. На шиї в нього висів луб’яний козуб, напхом напханий шкіряними оберегами та амулетами на ремінцях, які він продавав, певніше, намагався продати.

— Амулети на щастя! — галасував він. — Купуємо амулети на щастя!

Ніхто не звертав на нього жодної уваги, а коли він поривався накинути оберіг на шию перехожому, гоблін, троль чи будь-хто інший на кожну таку спробу дратливо тріпав головою і чимшвидше його поминав.

Живчик сумовито спостерігав за крамарем. Живолуп, як і багато інших вихідців із Темнолісу, наслухавшись чуток, що вулиці Нижнього міста вимощені золотом, відкрив для себе зовсім іншу дійсність. Зітхнувши, хлопець повернувся і вже ладнався йти далі, як повз нього шаснув украй злиденний на вигляд нетряк у драному одязі та важких черевиках.

— Амулет на щастя? — весело цвірінькнув живолуп і виступив наперед із ремінцем напоготові.

— Забери свої криваві лабети! — заревів нетряк і несамовито відтрутив простягнені руки.

Живолуп крутнувся на місці і гримнув додолу. Амулети порозліталися врізнобіч. Коли нетряк потупотів геть, сиплючи чортами собі під ніс, Живчик мерщій кинувся до живолупа.

— З вами все гаразд? — запитав він, подаючи руку, щоб допомогти йому звестися на ноги.

Живолуп повернув голову і бликнув на нього знизу.

— Свиня, якої світ не бачив… — заремствував сіромаха. — Лихо, та й годі! — Він одвів погляд і заходився збирати амулети й обереги, кидаючи їх назад у козуб. — Доводиться перебиватися лиш випадковими чесними заробітками.