Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

— Обожнюю лемурчиків, — гомонів Квінт, — а цей ще й гарний як намальований. Він має якесь назвисько?

— Мізинчик, — відказала Вельма.

Квінт усміхнувся до звірятка і полоскотав йому за вухами.

— Ти любиш, щоб тебе гарненько полоскотали, еге ж, Мізинчику? О, ще б пак, це ж так приємно… — Лемурчик геть обм’як і муркотів чимраз голосніше.

Маріс насупилася. Спочатку її нянька. А тепер її звірятко. Єдине, чого їй зараз хотілося, це щоб Вітроногий Шакал та її батько, не гаючись, владнали свою справу і щоб капітан морських піратів нарешті забрав свого жахливого сина і полетів геть. Натомість Вельма в супротивному кінці світлиці була іншої думки.

— Якщо ти залишаєшся, — оголосила вона, — я приготую підвечірок. Що ти любиш?

Квінт відірвав очі від лемурчика.

— Усе, — відповів хлопець. — За винятком квашеного крайдорожника. Для лісових тролів він, звичайно, неабиякий марципан, але, боюся, ця гидота не для мене.

— Який дивовижний збіг, — засміялася Вельма, — Маріс теж терпіти його не може! — Вона злізла з канапи і подалася до дверей, Мізинчик і собі скочив із Квінтових рук і гайнув за нею. — Йому теж час пити чай, — пояснила Вельма. — Я ненадовго. Почувайся як удома.

Коли Вельма і ручний лемурчик-верхолаз відійшли, у величезній залі запала ніякова тиша. Квінт заходився никати попід стінами, приглядаючись до інкрустованих панелей, і звук його кроків похмуро відлунював довкола.

Маріс охоче відклала б свою роботу до завтрього, бо в дедалі густіших сутінках стало важко розрізняти відтінки небесних кристаликів. Але якщо вона урве її зараз, їй доведеться заходити в розмову з Квінтом, а це її не гріло.

Нічого не підозрюючи про лихий гумор Маріс, Квінт зупинився під стіною і легенько провів пальця по химерній інкрустації. Кожна панель була прикрашена найтоншими візерунками, викладеними з різноколірної деревини. Різьблені закрутки, кільця та кучерики спліталися у систему більших вихорів, розбиту на рельєфні ґратчасті конструктивні частини, по краєчках кожної з яких пишалися химерні завої, а всередині — мудровані незнайомі емблеми. Квітка та скручена линва. Три перехрещені драбини. Кілька концентричних кіл, розбитих зіркою із сімома променями…

Чогось такого Квінт ізроду ще не бачив!

— Чудасія, та й годі! — ледь чутно прошепотів він.

— Чудасія та й годі… та й годі… й годі… — залящало відлуння, підхопивши його схвильований голос.

Маріс урвався терпець. Хай уже тобі зіпсували півдня, але щоб іще й отак зухвало веселитися! Ось він, живий образ хвастощів та неотесаності. Утелющився сюди, копирсається в її мозаїці, причаровує Вельму, задурманює Мізинчика… Дівчина аж застогнала спересердя.

Квінт рвучко обернувся.

— З тобою все гаразд, Маріс? — запитав він.

— Так, я… — розгубилася дівчина, заскочена його стурбованим тоном. — Просто дере в горлі. — Вона відкашлялася. — Луна завжди спотворює звуки.

Квінт кивнув головою.

— Це найрозкішніше відлуння, яке мені доводилося… ЧУТИ!

— Чути… ути… ти… и…

Вони обидвоє голосно розсміялися, і відляски їхнього сміху змішувалися з відлясками решти звуків, поки Квінт прямував залою до столу, за яким Маріс і досі працювала над мозаїкою. Хлопець демонстративно підніс руки.

— Я нічого не чіпатиму! — запевнив він. — Обіцяю.

— Сподіваюся, — кинула Маріс із напускною суворістю.

Квінт спохмурнів.

— Невже тобі й справді щось тут видно? — запитав він.

— Трохи темнувато, — погодилася Маріс, — та ба, я пообіцяла батькові якнайшвидше закінчити для нього цю штуку. — Вона глянула на Квінта. — Чи не засвітив би ти мені моєї лампи? — попросила дівчина. — Мені не дають.

— Я? — розхвилювався Квінт, і по обличчі юного пірата, Маріс це постерегла, мигцем ковзнула тінь страху — дикого, мимовільного. Та за мить він знов опанував себе. — Засвітити твою лампу? — повторив він бадьорим голосом. — О, будь ласка.

Маріс уважно приглянулася до хлопця. Навіть у темряві його шкіра блищала від поту.

— Ні, якщо це надто морочливо, — сказала вона підступно, — тоді не переживай. За хвильку сюди повернеться Вельма.

— Пусте, — озвався Квінт. — Як вона це робить? Вогняними віхтями? Кресалом?

— Зазвичай вона бере жарину з грубки, — пояснила Маріс. — Щипці на гаку.

Квінт кивнув головою, узяв лампу і повернувся йти. З насурмоненим обличчям прошкував він залою до невеличкої грубки всередині здоровенного коминка. Важко гупало серце. Ноги наче налилися оливом. Йому здалося, ніби краєчком ока він зауважив, як по долівці котиться щось блискуче; він повернув голову в той бік — нічого не видно!