Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

— Слово, якому я вірю, як власному, — всміхнувся Вітроногий Шакал. — Ти малюєш райдужні перспективи для мого сина, Лініусе. Я не стоятиму хлопцеві на заваді.

— Дякую тобі, старий, — тепло промовив професор. — Ти не знаєш, як багато це для мене важить. — Він повернув голову в бік відчинених балконних дверей, звідки долинав приглушений гомін голосів. — Здається, він скоро почуватиметься як удома.

— Поклади назад! — скрикнула Маріс.

Квінт крутив у руках дивоглядний жовтий кристалик.

— А що воно таке? — не вгавав він.

— Це — небесний кристал, як тобі вже так припекло знати, — з серцем відповіла Маріс і вихопила камінь у нього з рук. — Мій батько добув ці кристали в лабораторії.

— Видно, розуму йому не позичати, — зауважив Квінт.

— Авжеж, — пирхнула Маріс. — Весь Санктафракс визнає його найвидатнішим ученим свого покоління. Недурно ж його обрали Найвищим Академіком. — Вона повернула кристал на його місце у мозаїці. — Будь ласка, нічого тут більше не чіпай, — з підкресленою чемністю попрохала вона. — Я викладаю цей малюнок для свого батька. Самотужки.

Квінт знизав плечима. Йому не сподобалися ані притиск у її голосі, ані її зверхність. Однак він нічого не сказав. «Мудрий промовчить, а нерозумний скипить», — говориться у приказці. І поки Маріс і далі вибирала найрозкішніші кристали і ставила їх на місце, зумисне повернувшись спиною до Квінта, хлопець сам-один пустився у мандри по світлиці, аби оглянути її всю.

Коли він тільки пройшов у неї з балкона, кімната видалась йому затемною, аби її гаразд вивчити. «Світлиця з балконом», — назвав її Найвищий Академік і саме світлицю він і сподівався побачити — невеличку і затишну.

Але його очі вже встигли призвичаїтися до тонкої гри тіней, і Квінт побачив, що стоїть у просторій залі з високими колонами, склепінчастими арками та величними кришталевими світниками. І хоч у приміщенні й видніло кілька крісел та підвісних канап, згрупованих у протилежному кінці навколо килима біля схожого на печеру коминка, де у крихітній грубці палав світляк, вони видавалися сміховинно малими і недоречними, ще більше увиразнюючи маєстат неосяжної зали.

Він збирався попрохати Маріс розповісти докладніше про призначення цього чудного Палацу тіней, коли з канапи, що висіла перед ним, озвався чийсь писклявий голос:

— Нечемно так витріщатися.

Квінт здригнувся.

— Я… я перепрошую. Я не знав, що тут хтось є, — прожебонів хлопець. Напруживши зір, він помітив у сутіні куцу пухку істоту, з лиця схожу на лісову трольчиху, — вона сиділа на підвісній канапі, випроставши оцупкуваті ноги. Квінт ступив крок уперед і простяг для привітання руку. — Моє ім’я Квінт, — відрекомендувався віні церемонно додав: — Запізнатися з вами для мене велика честь.

Вельма сміючись відклала своє шитво вбік і скочила з канапи.

— Для мене це теж неабияка честь, — відказала вона, як вимагав етикет, і поручкалась із хлопцем. — Моє ім’я Вельма Тернодерев. — Трольчиха всміхнулася. — Давно вже мені не траплялися молодики з такими витонченими манерами.

— Виходить, ви давно не спілкувалися з сином капітана небесних піратів, — відповів Квінт, озираючись, чи не чує його, бува, Маріс.

Дівчиськові не завадило б знати, що не вона одна має такого поважного батька.

— Капітана небесних піратів, — луною озвалася Вельма, вочевидячки вражена.

— Найвідважнішого, найкращого і найшляхетнішого небесного капітана з усіх, які будь-коли борознили небо, — запевнив Квінт.

Маріс, схилена над мозаїкою з червоним кристаликом у руці, розчаровано зітхнула. Мало приємного, коли тебе просять розважати задаваку, якого світ не бачив, а тут ще й нянечка… Як вона могла отак купитися на кілька солодкавих фраз! Чи вона не добачила, який він хамула, який неотеса, який він…

— О, невже це лемурчик-верхолаз, — долетів до неї Квінтів вигук, і, обернувшись, вона побачила, як Мізинчик скочив з люстри і вмостився на канапній спинці поруч із Вельмою.

— Тобі що, не подобаються ці звірята? — запитала Вельма. — Якщо хочеш, я його прив’яжу.

Маріс затамувала подих. «Чи не виявиться у досі непроникному панцері цього хлопця якоїсь шпарини?» — подумала вона.

Та де там, звідки їй було взятися! Сяючи білозубою усмішкою, Квінт простяг руку до скигливої тваринки і почухав її великим і вказівним пальцями. Умить заспокоївшись, лемурчик стрибнув йому на руки і замуркотів з розкоші. Побачивши крах своїх сподівань, Маріс із серцем відвернулася.