Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

— Пора згинути! — вишкірився темнолесник.

— То згинь же! — луною озвався Квінт і, вихопивши руку з кишені, жбурнув дорогоцінну хіну в злобну мармизу бестії.

Темнолесник різко відкинув назад голову і заверещав ув агонії від лютого болю, щойно крихітні кристалики пороснули на його лапи, мармизу. Він шаленів, звивався у корчах. Золота Печатка канцелярії спала йому з лускатої шиї і брязнула додолу.

— Мої очі! Мої очі! — репетував монстр, обхопивши лапами голову.

Квінт ступнув уперед і погрозливо підніс другий, порожній, кулак.

— Я маю ще хіну, — гарикнув він на тварюку, що не переставала корчитись і стогнати. — Багато хіни. Повнісінькі відра хіни, по всьому Санктафраксу. І я скористаюся нею, присягаю! — Він посварився кулаком на темнолесника. — Ти тут у небезпеці — і вона все тобі загрожуватиме. Я полюватиму на тебе по всіх вулицях! Ось побачиш!

Темнолесник ширяв над хлопцем — налиті кров’ю очі, наполовину оплила твар. Він заскреготів зубами.

— Ти — жалюгідна пародія на учня! — загарчав він. — Мерзенний недомірку! Ти маєш нахабство погрожувати мені своїм триклятим вогняним пісочком? Він пече мене! О, як він мене пече!..

— Застерігаю тебе! — гримнув Квінт. — Чухрай звідси! Живо!

— О, я піду, — вищирився темнолесник. — Але затям мої слова, добре їх затям, Квінте. Ти женеш мене сьогодні, але настане день, коли я поквитаюся з тобою!

У небі над темнолесником сунуло, клубочачись і ревучи, багряно-чорне хмаровиння Великої бурі. Свінула блискавка. Ударив грім.

— Я проклинаю тебе, учню Квінте! — казився темнолесник. — Тебе самого і весь твій рід! Ти гадаєш, ніби твоя хіна захистить тебе, ніби тобі з нею нічого не загрожує, та я ще почую запах твого страху. Я проклинаю тебе навіки! Я знайду тебе і поквитаюся з тобою, як поквитаюся з хирляками всього світу!

Він шугнув вище і звів догори свої страшнючі пазуристі лапи.

— Я — темнолесник, і тепер на кожній днині твого життя лежатиме тавро прокляття. Прокляття від якого тобі ніде не сховатися. Твоє прокляття буде у твоєму знатті, що то ти, учень Квінт, випустив мене у білий світ!

Темнолесник вибухнув зневажливим реготом.

— Остерігайся мого прокляття, Квінте! — прохрипів він, злітаючи в нічне небо. — Остерігайся темнолесникового прокляття!

Довго ще по зникненні темнолесника Квінт вдивлявся в морок.

— Дав драла, — пробуркотів він нарешті, розціплюючи порожню жменю. — Темнолесник дав драла.

І ту ж мить відчуття полегкості замінилося на страх. Хіна допомогла хлопцеві спекатися темнолесника, та жодні кристалики з Верхоріччя не подужають вогню. Якщо Квінт не хоче, щоб його поглинуло страшне полум’я, він мусить якось звідси вибратися.

Дарма, що його очі сльозилися від диму, хлопець став пробиватися через парапет до зовнішньої балюстради. Зусібіч з охопленої полум’ям вежі валилося каміння та палахкотючі уламки дерева. Завивав вітер. Гуркотів грім.

Нарешті Квінт побачив її. Линва! Вона ще була тут, прив’язана до витесаної з каменю урни, і диво, та й годі! вогонь її навіть не торкнувся.

— Хвала Небові! — зрадів Квінт і порвався вперед.

Ухопившись за линву, він уже ось-ось мав відштовхнутися від балюстради, коли за спиною пролунав оглушливий гуркіт.

Вогняне кільце навколо Східної вежі нарешті зімкнулося, і та стала валитися, тягнучи за собою і палацовий дах. Квінт і незчувся, як полетів униз слідом за цілою зливою вогненних головешок та уламків мурування.

Він заплющився. Перед ним промайнули незліченні картини. Його мати. Його брати.

Вітроногий Шакал і «Приборкувач ураганів».

Маріс.

Палац тіней. Водограйний дім.

Маріс.

Криваво-червоний блискун.

Маріс.

Темнолесник.

Маріс…

І раптом — порожнеча.

Після пожежі минуло три дні. Пийпузо, колишній охоронець скарбівні, сидів у просторій приймальні Сефтуса Лепряка, заступника декана Школи Мрякощупізму, і видивлявся у розчинене вікно.

— Трохи вина марки «Заболонь», Пийпузо? — запропонував Лепряк. — За наш великий успіх, за те, що ми нарешті навіки розпрощалися з Найвищим Академіком Санктафракса. — Він узяв із таці глека і налив зеленої рідини в одну з двох принесених шклянок.