Пол Стюарт - Темнолесникове прокляття

Квінт лячно відступив від нього і зараз же знов подався вперед, обпалений подихом усежерущого пекла.

— Той дурень Лініус, — торочив темнолесник, — не мав жодного уявлення, кого він вивільнив. Він викликав мене з порожнечі, а тоді серйозно повірив, що триматиме своє творіння в руках, що я буду йому вдячний і коритимусь йому. Який же марнославний і жалюгідний нікчема він був!

Тим часом з вогненної вежі загув униз палаючий брус. Пролетівши за кілька вершків од Квінта, він увігнався в кам’яні двері й вибухнув цілим снопом біло-жовтих іскор… Квінт розпачливо озирнувся. Як би його вернутися назад до линви… Але кудою бігти? Задля високого полум’я та сліпучого диму, що його поривчастий вітер гнав то в той, то в той бік, він стратив орієнтацію.

— Він викликав мене до життя, аби лиш ув’язнити в отій підземній лабораторії, — не вгавав темнолесник, — надто переляканий творінням своїх рук, аби зрозуміти, ким я можу стати, якщо мені дати волю. Але я живився його страхом, і мені сподобався його смак. Я зростав, учився, плекав таємні думки — і нарешті… — Він тріумфально скинув лапи догори і залопотів драною хламидою. — Ось я! — заревів монстр.

Квінт жахнувся. Якщо відступ неможливий, йому нічого не лишається, як перейти в наступ. Його рука міцно стисла колодку ножа. Темнолесник глибоко втяг у себе повітря, і його ніздрі затрепетали.

— На волі ще краще, ніж я міг собі уявити, — провадив темнолесник медоточивим голосом. — Я чую довкола себе таке замішання, такий страх, такий біль та розпач. Це додає мені снаги. Це зміцнює мене. Я стокрот помножу безмежні довколишні страждання! — Він глипнув згори на Квінта. — І це все я завдячую тобі! То ти визволив мене з моєї в’язниці. Ти випустив мене у світ, який нічого не підозрює.

— І я звільню його від тебе, — закричав Квінт.

Охоплений сліпим гнівом, він кинувся вперед і ну штрикати летючу бестію. Отже темнолесник ухилявся від леза і, відлітаючи на безпечну відстань, лишень глумливо шкірився.

— Де тобі мене знищити! — ревіло чудовисько, глушачи завивання вітру, і вибухало сміхом, від якого проймав циганський піт. — Допоки дужі кривдитимуть немічних, допоки страх у більшій пошані, ніж добрість, допоки зненависть, заздрощі та недовіра сіють розбрат між різними племенами Світокраю — доти я лишатимуся незнищенний!

Виголошуючи тираду, темнолесник наближався до Квінта. З останніми зухвалими словами він несподівано його хвицнув. Вибитий із Квінтової руки кинджал покотився по долівці й зник у димі та вогні. Серце товклося у його грудях мов навіжене. Темнолесник облизався.

— Страх безборонного куди солодший, ніж страх дужого, — муркнув він. — Та над усе солодкий, — провадив він чимраз брутальнішим і лиховіснішим голосом, — безперечно смак самого менту смерті.

Квінтові душа втекла в п’ятки… Ноги стали, наче ганчір’яні.

— І цей мент, — прогримів монстр, — настав!

Темнолесник шугнув униз, наближаючись до хлопця впритул і відтісняючи його назад, до чимраз ближчої вогняної стіни. Квінт шатнувся ліворуч. Ту ж мить перед ним виріс темнолесник, перетинаючи шлях до втечі. Почвара хижо вилупила зуби.

— Паняй назад! — загарчала вона. — У вогонь!

Квінт застогнав із жаху. Він уже чув, як вогненні омахи лижуть йому спину, обпікають шию, осмалюють чуб. У відчайдушному намаганні уникнути неминучого він відкотив комір і для захисту обгорнувся киреєю. Вона зашелестіла, мов сухий папір, коли полум’я торкнулося її країв.

Раптом його рука в одній з кишень натрапила на щось тверде. Він обмацав його пальцями. То був невеличкий шкіряний капшук, зав’язаний шворкою.

Ну звичайно ж! На ньому біла Чіпусова кирея, а не його власна. Чіпус кутав у неї Маріс, тамта загубила її у вузькому тунелі, а він, Квінт, накинув її на себе. Тож-бо капшук мав належати Чіпусові!

— О, Чіпусе, — лячно пробуркотів Квінт, пригадавши скарлючене тіло мертвого старого бібліотекаря, яке лежало в кам’яних щільниках. Коли на нього напав криваво-червоний блискун, він, мабуть, також сягнув до кишені по капшука, але його там не виявилося. — Пробач мені, — прошепотів хлопець.

У повітрі мелькнув темнолесників язик.

— Пора, Квінте! — проголосила тварюка, лиховісно блимаючи своїми жовтими баньками. — Тобі вже пора згинути у вогні!

Квінт відповів темнолесникові не менш лихим, ніж у нього, поглядом. Його рука відчайдушно термосила капшука. Пальці рвучко сіпнули шворку, і він відчув, як йому в долоню лоскітливо заструменіли якісь піщинки. Він міцно стис порошок у руці.