Пол Стюарт - Вокс

А ще за мить він зауважив щось нове: заворушилося каміння, розляглися виття, вереск. З глибу провалля виринали чорні тіні й ховзали вгору, до світла.

Мабуть, бранці теж їх примітили, бо прожогом перейшли на біг. Ба більше, вони змінили керунок. Не марнуючи сил на те, щоб дертися по стіні каньйону, вони погнали просто до тунельного входу.

— Знаменито! — муркнув Орбікс Ксаксіс, і Жмурові видалося, ніби за маскою та чорними окулярами Найвищого Сторожа змигнулася усмішка. — Біжіть, біжіть щомога! — прошепотів він.

— Слава Великій бурі! — гримнув Орбікс Ксаксіс, коли, тільки-но Ксант із Маґдою щезли в тунелі, у далекому небі за Світокраєм шварнула блискавка. — Слава Гемонам Підземелля. Очистіть Небо — раз і назавжди — від усіх його опоганювачів!

Тут перша з темних сильветок досягла чорного отвору.

Зупинилася, підозріло принюхалася. За нею наспіли інші: десяток, другий, півсотні…

Жмур зирнув униз і побачив, як скельні гемони валом валять у тунель. Вищання їхнє перейшло в несамовитий, пронизливий вереск, і, дарма що і вночі парило немилосердно, у спину дрібногоблінові немовби вп’ялися тисячі крижаних голочок. Він і сам незчувся, як побажав удачі цій парі молодих утікачів. Бібліотекарі вони чи ні — ніхто не заслуговував на таку жахливу долю.

Він відчув на плечі чиюсь руку. Сам Найвищий Сторож ночі — Орбікс Ксаксіс!

— Славна робота, Жмуре, — промуркотів він із-під металевої машкари. — Ти хвацько упорався з кліткою і вирішив бібліотекарську долю.

Рук лячно вчепився у своє сидіння. Поруч із ним мав би сидіти його старий професор Алквікс Венвакс, але місце вченого порожнювало. Відколи почалася посадка на судно, Рук його не бачив. Баржа дала кант на правий борт, потім — на лівий. Флотилія майже вся випливла з риштаків. Ще чотири баржі Великої бібліотеки, які пливли попереду, вже покинули каналізаційну Руру і продовжували свій шлях повноводою Крайрікою. Він бачив, як їхні залоги завзято веслують проти течії, а та, немов чинячи опір їхнім відчайдушним намаганням, пузирилася і хвилювалася.

Хоча Рук і встиг надивитися, що спобігало інших, а все ж різкий дужий поштовх води в облавок захопив його зненацька. Баржа загрозливо перекособочилася, вантаж зсунувся на один бік, плавуча посудина обурено зарипіла і застогнала. Рук був мокрий як хлющ.

— Ріжте сітку з летючими аналоями! — заволав баржевий боцман.

Кілька бібліотекарів похапали ножі й кинулися до аналоїв. Сітку перерізали, аналої закружляли в повітрі понад судном.

Баржа вирівнялася. Повернувшись на свої місця, бібліотекарі знову замахали веслами і поволеньки, слухаючись гучних команд баржевого боцмана, розвернули судно проти течії.

— Раз! Раз! Раз! — кричав той. — Десять градусів ліворуч… І — раз! Раз!

Повільно, але певно, баржа заковзала проти течії Крайріки, як і перші чотири. Плавба була не з простих, бо змагатися доводилося не тільки з дужою течією, а й з буйним зустрічним вітром, який шарпав незакріплені аналої і загрожував потягти важку баржу аж до безконечних водоспадів, де кінчається Світокрай.

— Раз! Раз! Раз! — командував баржевий боцман.

Рук набрав повні груди повітря і роззирнувся. На тому боці знов заяскріли вогні. Флотилія трималася середини річки, де було найглибше. Нікому не усміхалося сісти на мілину. Ген-ген попереду вимальовувалися височенні вежі Багнищанської застави.

Рук відчув, як хтось поклав йому руку на плече. Він обернувся. Ззаду стояв Найвищий Академік Санктафракса.

— Бачу, біля тебе є вільне місце, — озвався він. — Не заперечуватимеш, як я сяду?

Рук знизав плечима.

— То було Алквіксове місце, — пояснив він, — але коли ми вантажилися, він десь щез.

Кулькап сумно похитав головою.

— Оцього я й боявся, Руку, хлопче мій, — зауважив Академік, сідаючи біля хлопця.

— Чого? — запитав Рук.

— Що йому не стане духу покинути улюблену бібліотеку, — просто сказав Кулькап.

— Себто він залишився там, дарма що… — На саму згадку про доброго старого професора очі Рукові защеміли від сліз.