Пол Стюарт - Вільняк

Він підняв Рука і, згинаючись під важкою ношею, ледве переставляючи ноги, поклигав безкраїм скеллям Крайземлі.

— Руку, ради Неба і Землі, — благав він, раз по раз спотикаючись на кам’яних розсипищах, — через мене й так загинуло чимало зацних Бібліотекарських Лицарів. І я хочу, щоб ти не став одним з них.

Емуель Шумограй потішено затирав руки з тонкими пальцями і усміхався тонкими губами. Йому завжди подобалася ця пора дня.

Нічна зміна вже роздимала вогонь у горнилах, і цілий ліс височенних коминів пахкав у надвечірнє небо густими хмарами ядучого диму, барвлячи його багрецем. Шереги виснажених, байдужих до всього робітників чвалали до своїх низеньких шоп, щоб урвати годинку-другу для сну, такого потрібного після ненастанного гуркоту дрилів та невгавного гупання ковадел у металообробних цехах. Нічна зміна розсідалася по своїх лавах та ставала до міхів, і над землею ширилися гул голосів та нарікання на лиху долю.

На горішній галереї Лічильної палати — так звалася висока і міцна дерев’яна вежа з західного боку химерно оздобленого Палацу Ливарних королів — стояв Ливарний король. Чорна кіптява густо вкривала ґратчасті вікна зокола і знутра, та навіть вона не могла приховати величі надворішньої панорами.

Куди не кинь оком, усюди стриміли чорні комини, неначе хтось тисячопалий сварив за щось небеса. Під коминами яскраво палали печі, мов очі тисячної зграї демонів, утоплені в Емуеля чи у величезні стоси дров, які вони пожирали, і танцювали дивочні тіні від їхніх спалахів. Кругом панували галас, метушня, скажена біганина, непомалу тішачи Емуелеве серце, а надто тепер, у надвечірню пору. Гармидер та шамотня на Ливарних галявинах сягали свого вершка, коли одну зміну заступала інша, а потому гриміт молотів, клацання пічних засувок та гуд горнил зливалися в одну безперервну нічну какофонію.

Емуель провів кощавим пальцем по віконній шибі й поправив на довгому носі окуляри в металевій оправі. Та чи завжди так воно було!.. Де пак! Багато років тому, коли він, Емуель Трудобджіл Шумограй, щойно прибув до Темнолісу, на місці Ливарних галявин стояла тільки вбога лісова кузня, де виготовляли всякі марнички і кухняне начиння для кочових гоблінівських племен та збіговиськ украй непевних мандрівних сорокух. Коли він якось повертався до Нижнього міста, один пихатий спілчанин шпигнув його: «Ти, хлопче, мабуть, не сповна: отак узяти і поховати себе живцем у Темнолісі!» Проте сам Емуель думав інакше…

Він знову перенісся спогадами в ті далекі дні й, потішено мружачись, перебирав у пам’яті пережите. Так, змін відтоді зайшло чимало, і майже всі були на краще. Принаймні для нього.

Кам’яна пошесть, спіткавши Світокрай, поставила хрест на повітроплаванні, а заразом — і на колишній торгівлі. Без вороття канули в минуле ті деньочки, коли вщерть наладовані спілчанські кораблі довозили в Темноліс усякий крам, виготовлений на мануфактурах Нижнього міста, а назад поверталися з цінними деревом та всякою сировиною; ніхто вже не згадає, як небесні пірати грабували багатеньких купців та крамарів. Відколи Світокрай спіткала кам’яна пошесть, усі вантажі доводилося перевозити наземним транспортом. І Емуель Шумограй уже примітив, що таке задоволення було не з дешевих.

Велика дорога Багнищем опинилася під сорокушачою п’ятою, і кожна спілка Нижнього міста мала сплачувати їм драконівське мито за право торгівлі з Темнолісом. Вартість краму зростала як на дріжджах, і міщани не мали іншої ради, як дерти з покупців по сім шкур, аби не крамарювати собі на шкоду. Емуель не був би Емуель, якби не скористався з нагоди заповнити цю ринкову прогалину, і Ливарні галявини, яких не сягали загребущі лапи сорокух, росли і квітували.

Невдовзі галявин було вже кілька, а далі вони почали ширитися по безкрайому Темнолісі, мов який гидотний гриб-паразит. Роль Ливарних галявин зростала з кожною дниною. Між іншим, саме успіхові Ливарних галявин мали б завдячувати Гоблінівські сельбища свої теперішні розміри. Крім того, подобалось їм це чи ні, але нині вони цілком і повністю залежали від знань та вмінь Емуеля Шумограя і його Ливарних королів.