Пол Стюарт - Вільняк

Ще мить — і він відчув, як щось шарпнуло його вгору і поцупило назад крізь повітряну пустку. Потім за плече його вхопили чиїсь руки, вони витягли хлопця на прискалок і поволочили на твердий ґрунт. Тільки потому чіпкі пальці відпустили Рукові долоні.

Звиваючись усім тілом, Рук так-сяк попустив мотузку, скинув її з себе і звівся на тремтливих ногах. У шлунку йшла революція, у вухах стояв дзвін. Він підніс голову і побачив, що над ним нависає величезний кутастий стрімчак. Сонце та вітри Крайземлі далися взнаки, і тепер старий вивітрений камінь обернувся на подобу якоїсь пригорбленої почвари.

— Темнолесник, — прошепотів Рук.

Обабіч стрімчака, вихоплюючись за Світокрай, дзиґою кружляв, сліплячи очі, ярий рудий вихор. Зненацька Рук угледів біля себе Ксанта, друг його стояв, зігнувшись у три погибелі, й важко відсапував. Повагом випроставшись, він узяв руки в боки і глибоко втяг у себе повітря.

— Дяка Небові, що туман якраз розвіявся, — стомлено промовив він, — а то я тебе ні за що б не примітив. — На обличчя його набігла тінь. — О, Руку, який я дурний, що кинувся навтікача…

Помахом руки Рук попросив його замовкнути.

— Дяка Небові, що ти так насобачився кидати аркан, — сказав він. — І що трапилася скеля, де можна сховатися… — Голос його урвався. Він чув, як чимраз більше паморочиться голова, як починають нити руки-ноги. — Дивно, — промовив він, — але, бачця, я вже знаю цю місцину.

Тепер уже заозиралися обидва хлопці, щоб з’ясувати своє становище. Вони ще не закінчили розмови, а велетенські вихорові потоки, мішма з курявою, почали втихомирюватися: руда буря хляла. Ревіння тихло, потік змалів до цівки, а сліпуче світло померкло.

— Ходімо, — заквапився Ксант. — Ще можна догнати колону…

Він заникнувся і здивовано витріщився на Рука, який, ставши навколішки, обережно визирав за край обриву.

Рвучко змінивши напрям, вітер задув із безодні — крижаний, обтяжений вологою. Унизу моторошно бряжчав ланцюг, і від цього дзеленькання аж шкіра сиротами бралася, щось гримало об камінь, а в розколинах і западинах схожого на чудовисько стрімчака люто завивав сіверко.

Попри тупий біль у скронях, Рук усе ж зібрав думки і ляснув себе по лобі: тепер він знає, куди потрапив. Хлопець ледь перехилився через край виступу і…

Так, то були вони — величезні швартові кільця, вбиті в камінь. Рук упізнав їх відразу. Одні кільця були порожні, на інших ще трималися линви та ланцюги, з решти звисали понівечені уламки небесних піратських кораблів, для яких це місце стало і останнім причалом, і останнім притулком. Вітер хижо шарпав їхні рештки, схожі на величезні побілілі кістяки.

— А знаєш, Ксанте, мені ця місцина по знаку, — хрипкувато озвався Рук. — Її нарекли Лігвом Сум’яття. Бувало, тут знаходили сховок цілі флотилії піратських кораблів. Вони просто тулилися до скелі, мов повзучі кам’яні блюдечка.

Ксант не відповідав.

— А отут пришвартовувався «Небесний гарцівник», — вів далі Рук. Він часто дихав, неспроможен перевести дух. — Ти пам’ятаєш «Небесного гарцівника»? — Рук обернувся, аби переконатися, чи слухає його Ксант.

Тим часом Ксант, забувши про все на світі й широко розплющивши очі, дивився на Рука.

— Повітряний корабель Капітана Живчика, — стиха додав Рук, карбуючи кожне слово. — Того самого, що напав на Вежу… — Тут голос його завмер остаточно. — Ксанте? — нагукав він. — Ксанте, що сталося?

— Я… я… — ледь вичавив із себе Ксант. Він зміряв Рука поглядом із голови до п’ят. — Ти…

У Рука відвисла щелепа. Тепер і він це бачив. Він підвівся на тремтячих ногах, підніс до обличчя одну руку. Потім другу. Від обох ширилося якесь сяйво. Світилися не тільки хлопцеві руки — груди, ноги, все тіло променіло чимраз яскравішим світлом…

— Ксанте, — ледь чутно промовив Рук, — що мені таке? — Хлопець безперестанку крутив головою, озираючи своє тіло. Ноги стали наче ватяні. — Ксанте…

Рук іще встиг побачити, як його друг, простерши руки, з перекривленим від тривоги обличчям, щодуху мчить до нього. Дивитися на сяйво було нестерпно: чимраз яскріючи, воно сліпило, так ріжучи очі, що хоч криком кричи.

— Поможіть, — тільки й зміг пошепотіти Рук, осідаючи на землю світним лантухом.

Ксант приклав долоню до його грудей. Серце Рукове билося так кволо, що майже не відчувалося.

— Пробач, пробач мені, мій давній друже, — лебедів Ксант, намагаючись відірвати Рукове тіло від землі. — То я в усьому завинив.