Крістофер Паоліні - Ерагон. Спадок

Попри те що Ерагонові слід було пильнувати, цікавість не дозволяла йому покинути цю небезпечну місцину.

«Хай йому грець, цьому Дотдаерту, — думав він. — Та я все одно не розумію, чому Галбаторікс так боїться, що він опиниться в наших руках». Ерагон іще раз підійшов до магічної зброї.

— Значить, Ніермен іще небезпечніший, ніж Бріз… — в останню мить юнак вирішив не вимовляти назву свого меча, — …ніж мій меч?

Цього разу йому відповіла Арія:

— Його не можна знищити якимось звичним способом, — пояснила ельфійка. — Не можна спопелити вогнем. Та й магія на нього майже не діє, ти ж сам бачив. Дотдаерт не боїться магії драконів і Вершників. Тож якою б сильною магією Галбаторікс не захистив себе і свого Шруйкана, спис усе одно пройде крізь нього, як крізь повітря.

Аж тепер Ерагон збагнув, у чому річ.

— Нам треба… — радісно вигукнув він. Та в цю мить його голос несподівано заглушив чийсь пронизливий крик, змішаний з ударами й скреготом, так, ніби хтось шкрябав металом по камінню. Ерагон затулив вуха руками й озирнувся, намагаючись знайти джерело цього неймовірного шарварку. Сапфіра й собі звела голову — навіть крізь оглушливий шум було чути її болісний стогін.

Юнак кілька разів пробіг поглядом по внутрішньому двору й нарешті помітив стовп пилюки, що здіймався вздовж невеличкої тріщини, яка утворилася під чорною дірою вікна, там, де Блодхгарм порішив мага. Шум ставав дедалі сильніший, та Ерагон усе-таки наважився прибрати руку від вуха й показати нею вбік тріщини.

— Глянь! — гукнув він до Арії.

Та кивнула у відповідь, й Ерагон знову затулив вухо. Шум стих так само раптово, як і з’явився. Перечекавши ще хвильку, юнак повільно опустив руки. Він мало не шкодував, що має аж такий чутливий слух. Аж раптом вежа здригнулась. Щілина виросла до кількох футів і стрімко-стрімко поповзла вгору по стіні. Вона ніби блискавкою розколола велетенську брилу, вмуровану над брамою. Замок загрозливо затріщав. Більша частина його відкололась і почала повільно падати.

— Тікайте! — закричав Ерагон, хоч вардени вже й так кинулися тікати з-під стіни, що стрімко хилилася до землі. Юнак тим часом намагався розгледіти серед них Рорана. Врешті-решт він його помітив. Той опинився в пастці й сипав прокльонами, хоч слова тонули в загальному шарварку. Іще мить — і поруч із ним упало кілька велетенських уламків. Рорана відкинуло назад, та він усе ж таки знайшов у собі сили, щоб скочити на ноги, їхні очі зустрілися. Погляд Рорана був сповнений жаху. Він ніби змирився з тим, що вибратися звідси йому вже не вдасться.

Роран гірко посміхнувся — і в цю мить стіна накрила його.

— Ні! — крикнув Ерагон, коли стіна головної вежі з оглушливим тріском упала, поховавши під уламками Рорана й іще п’ятьох солдатів.

Внутрішній двір поринув у сіру хмару пилюки. Юнак крикнув так гучно, що зірвав собі голос. Він почав задихатися, а в роті відчув смак крові.

— Ваетна… — прохрипів Ерагон, змахнувши рукою. Густий сірий стовп пилюки вмить розвіявся, ніби за наказом. Думаючи тільки про Рорана, Ерагон навіть не помітив, яку силу вклав у закляття.

«Ні, ні, ні!.. Роран не може померти… Не може, не може!..» — повторював він так, ніби слова могли щось змінити. І з кожним разом вони все більше її більше нагадували молитву.

Арія й решта варденів стояли поруч. Вони теж задихалися від кашлю й намагалися протерти очі. Уламки стіни розлетілися по всьому двору, і кілька кімнат на другому та третьому поверхах, зокрема й ту, де в жахливий спосіб розпрощався з життям маг, можна було розгледіти до найменших дрібниць. При яскравому сонячному світлі вцілілі меблі виглядали якось гнітюче й занедбано. Тимчасом углиб вежі, штовхаючись і панікуючи, відступали озброєні арбалетами ворожі солдати.

Ерагон пильно глянув на уламки — ті важили сотні фунтів, якщо не більше. Сапфіра й ельфи могли б об’єднати свою енергію, щоб спробувати зрушити їх із місця, та це, мабуть, виснажило б їх ледь не до смерті. А крім того, довелося б витратити дуже багато часу.

Якоїсь миті Ерагон згадав про Глаедра — золотий дракон мав достатньо сили, щоб підняти всі ці уламки, але знов-таки — часу було обмаль. Тим паче, юнак чудово розумів, що з драконом навряд чи вдасться навіть поговорити, а на те, щоб умовити його визволити Рорана й решту воїнів, марно й сподіватися.

У пам’яті юнака ще раз зринув образ Рорана, який стояв перед брамою вежі за хвилину до того, як уламки й хмари пилу поховали його під собою. І в його голові блискавично народився план порятунку.