Крістофер Паоліні - Ерагон. Спадок

Як і того разу, коли Ерагон бачив його востаннє, голова Слоуна була перев’язана тонкою чорною смужкою тканини, яка прикривала невидющі очі. Сльози котилися з-під чорної тканини, чоло Слоуна порили зморшки, а його худі руки були міцно стиснуті.

Здається, м’ясник почув, як підходив Ерагон, бо повернув голову в його бік:

— Хто там? Це ти, Адаре? Я ж казав тобі, що мені не треба допомоги!

У його словах відлунювали гіркота й злість, та було в них і щось таке, чого Ерагон раніше від нього не чув, — горе.

— Це я, Ерагон, — сказав Вершник.

Слоун здригнувся, наче до нього доторкнулись розпеченим залізом.

— Ти?! Ти прийшов повтішатися моїм горем, так?

— Ні, звісно ні,— відповів Ерагон, вражений цією думкою. Він присів навпочіпки за кілька футів від Слоуна.

— Вибач, якщо я не повірю тобі… Часто важко сказати, хочеш ти допомогти людині чи зашкодити їй.

— Це залежить від точки зору.

Слоун скривився:

— Ось вона, хитра ельфійська відповідь, якщо я в них щось тямлю.

Позаду нього ельфи заграли нову пісню на лютні й сурмі, а потім долинув вибух сміху.

М’ясник кивнув через плече:

— Я чую її,— сльози знов покотилися з-під смужки тканини. — Я чую її, але не бачу. І твоє чортове закляття не дозволить мені заговорити з нею.

Ерагон мовчав. Він не знав, що сказати. Слоун притулився головою до коріння:

— Ельфи кажуть, що мала Ізміра сильна й здорова.

— Так. Найсильніше й найголосніше дитя, яке мені доводилось бачити. З неї виросте гарна жінка.

— Це добре.

— А що ти робиш тут цілими днями? Працюєш над своїм різьбленням?

— Невже ельфи не сказали тобі, що я тут роблю? — Слоун скрушно посміхнувся й, поки Ерагон думав, що йому відповісти, продовжив: — Я вгадав? А ти як думаєш: що мені робити цілими днями?.. Я сиджу в темряві, як і завжди після Хелгрінда, і не можу робити нічого іншого, як перебирати пальцями, поки ельфи не діймають мене то тим, то тим… Вони ніколи не дають мені спокою!

Позаду них знову пролунав сміх. Серед веселих голосів Ерагон чув і голос Катріни.

Обличчя Слоуна спохмурніло:

— А потім тобі заманулося приїхати й привезти її до Елесмери. Тобі мало просто відправити мене у вигнання, чи не так? Ні, тобі треба було зробити так, щоб я знав, що моє дитя й онука ось тут, а я ніколи не зможу побачити їх… Ти таки безсердечний покидьок…

— У мене забагато сердець, — сказав Ерагон, хоч і знав, що м’ясник його не зрозуміє.

— Пхе!

Ерагон мовчав. Нехай краще Слоун думає, що Вершник навмисне хотів завдати йому болю, ніж дізнається про те, що він про нього просто забув.

М’ясник тим часом повернув голову вбік, і сльози знов покотились йому по щоках.

— Іди, — сказав він. — Залиш мене. І ніколи більше не вертайся сюди, Ерагоне, інакше, богом клянусь, що один із нас помре.

Ерагон поворушив голки на землі, потім звівся і глянув униз на Слоуна. Він не хотів іти. Те, що він привіз Катріну до Елесмери, справді було жорстоко. Провина гризла Ерагона, стаючи дедалі сильнішою.

Тоді Вершник, використовуючи ім’я імен прадавньої мови, почав пошепки змінювати закляття, які він наклав колись на Слоуна. Це забрало в нього якусь хвилину, а коли він уже завершував своє закляття, Слоун мовив крізь зуби:

— Припини оте трикляте бурмотіння, Ерагоне… І йди геть! Залиш мене! Залиш!..

Однак Ерагон нікуди не пішов — він розпочав іще одне закляття. На цей раз Вершник покликав собі на поміч знання Елдунарі й, промовляючи слова прадавньої мови, таки зумів зробити те, що хотів.

Слоун схопився руками за обличчя, так, наче йому заболіло.

— Будь ти проклятий! — скрикнув він. — Що ти зі мною робиш?

Ерагон нічого не відповів. Він знову присів навпочіпки й обережно зняв смужку тканини з голови Слоуна. Той зашипів, коли відчув, що тканина зникла, змахнув руками, наче пробував схопити Вершника, але піймав лиш повітря.

— Ти хочеш забрати в мене навіть гідність? — розлючено спитав він.

— Ні,— відповів Ерагон. — Я хочу повернути її. Відкрий очі.

М’ясник вагався:

— Я не можу!.. Ти дуриш мене…

— Коли я таке робив? Відкрий очі, Слоуне, поглянь на свою доньку й онуку.

Слоун затремтів, а потім повільно, дуже повільно почав піднімати повіки — у нього були очі, сині-сині, неначе полудневе небо, і надзвичайно блискучі. Слоун моргнув, намагаючись зрозуміти, що відбувається, потім рвучко звівся на ноги й обернувся, щоб глянути на бенкет. Світло від ельфійських чарівних ліхтарів осяяло його обличчя. Тепер воно було пройняте життям і радістю. На очі Ерагона навернулися сльози. А Слоун усе дивився й дивився назад, неначе спраглий води мандрівник, який бачить неподалік велику річку.