Олег Авраменко - Первісна. Дорога на Тір Мінеган

Після вечері Бренан, як і обіцяв майстрові Кирану, розважив його рідних демонстрацією своїх чаклунських умінь. Він жонґлював відразу десятком повних чашок, не проливши з них жодної краплини; створював у повітрі різнобарвні світлові лінії і сплітав їх у вигадливі візерунки; потім видобув зі своїх речей кілька ляльок, примусив їх рухатися, говорив за них різними голосами і розіграв із цього цілу виставу на мотиви відомих йому казок. Останнє давалося Бренанові легко й невимушено, бо в дитинстві він майже не спілкувався з однолітками, а здебільшого сидів удома і бавився з іграшками, керуючи ними за допомогою чарів.

Насамкінець, коли надворі вже геть стемніло, він запросив усіх вийти з будинку і влаштував над озером розкішний феєрверк: створював вогняні кулі та підкидав їх високо вгору, де вони вибухали, розсипаючись урізнобіч безліччю яскравих жарин. Це видовище справило неабияке враження не лише на малечу, а й на дорослих. Майстер Киран цілком щиро сказав йому, що кращий феєрверк бачив лише у виконанні леді Ґвенет.

На ніч Бренан отримав у своє розпорядження окрему кімнату, і для цього нікому не довелося потіснитися, оскільки влітку менші Киранові сини (за гарної погоди, звісна річ) воліли ночувати під відкритим небом. Господар пропонував гостеві першим скористатися мильнею, але Бренан запевнив, що ще не дуже хоче спати. Тут хлопець трохи покривив душею, його вже добренько хилило на сон, та разом з тим йому хотілося без зайвого поспіху помитися, не змушуючи нікого чекати. Тож коли мильня звільнилася, він зміг у своє задоволення полежати в дерев’яній ванні, наповненій гарячою водою, час від часу досипаючи в неї дрібку нагрівального порошку. Дарма що Бренан уже понад рік мешкав на Абраді, його не переставало дивувати, як широко застосовувалась тут маґія; нею був наскрізь просякнутий навіть повсякденний побут. І не лише тут, на Півночі, а й у південній частині континенту — хоч там, щоправда, чари вважалися гріховними, і кожне їх уживання вимагало подальшого очищення молитвами. Однак це не йшло в жодне порівняння із суворими звичаями його батьківщини, де за найменший зв’язок з маґією людей засуджували до страти, як прислужників Китрайла…

Приємний вечір у лісниковій оселі закінчився вельми прикрим інцидентом. Щойно Бренан уклався спати, до кімнати тихенько прошмигнула старша Киранова донька, шістнадцятирічна Рінаґ, і, скинувши нічну сорочку, голяка забралася в ліжко. Приголомшений таким розвитком подій, хлопець розгубився і просто не знав, що йому робити. Ще за вечерею він знай ловив на собі грайливі, а то й відверто хтиві погляди дівчини, проте навіть подумати не міг, що вона зважиться на такий відчайдушний і безсоромний вчинок.

Не гаючи часу на розмови, Рінаґ одразу стала цілувати Бренана — і тут з’явився розлючений майстер Киран. На щастя, лісник нітрохи не ідеалізував свою дочку, тому об’єктивно оцінив ситуацію і весь свій гнів спрямував на Рінаґ. Безжально схопив її за коси, витяг із ліжка й виштовхав з кімнати, бурмочучи щось про різки. Як виявилося, це була не пуста погроза — невдовзі знадвору долинули дівочі зойки та благання, що супроводжувалися глузливим реготом Рінажиних братів. Очевидно, це вже не вперше їхня сестра отримувала прочухана за свої походеньки.

На ранок, після сніданку, коли вони з Кираном аб Ґілрі вирушили до садиби леді Ґвенет, Бренан почав був вибачатися за нічну пригоду, та лісник рішуче урвав його:

— На Дива, хлопче, ти ж нічим не завинив. Ну, хіба лише тим, що вродився такий нівроку гарний, і Рінаґ просто не могла оминути тебе увагою. Я знаю, ти й гадки не мав зваблювати її.

„Але й не опирався,“ — скрушно подумав Бренан. Від перших же поцілунків дівчини він геть очманів і вже не годен був дати їй відсіч. Навпаки — ще якась хвилина, і сам став би відповідати на її пестощі. У чому, після деяких вагань, і зізнався майстрові Кирану.

— Ціную твою чесність, Бренане аб Ґрифиде, — сказав той з кислим виразом обличчя. — Інший би промовчав, щоб не сипати мені сіль на рану, але ти, бачу, дуже вразливий і жити не можеш з нечистим сумлінням. То от що я тобі скажу… До речі, ти в когось закоханий?

— Ні.

— Тоді твоя поведінка була цілком нормальна. Ми, чоловіки, завжди хочемо жінок, а в твоєму віці це бажання просто нестерпне. Його може подолати лише кохання, проте в тебе немає дівчини, якій ти мусиш зберігати вірність. І коли тобі на шию чіпляється молоденька, гарненька і вкрай розпусна краля… — Він важко зітхнув. — Не знаю, що я зробив не так у житті, де недогледів, за які гріхи мені така кара. Останні три роки маю з Рінаґ більше клопоту, ніж із рештою моїх дітей. Був би й радий віддати її заміж, та проґавив слушний час, а тепер таку лярву в жодну порядну родину вже не візьмуть. А брати за зятя якогось злиденного неробу… Ні, краще виховуватиму байстрючат. Боюся, їх довго чекати не доведеться…