Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

— Оце так!

Вестибюль повністю являв собою величезну залу для розваг. Я не маю на увазі які-небудь старезні ігри на кшталт «Пак-мен» або гральні автомати. Всередині містився водоспад, який звивався довкола скляного ліфту, тягнучись вгору щонайменше поверхів на сорок. З одного боку будівлі була стіна для тренування скелелазів. Тут-таки містилися різноманітні прилади для створення віртуальної реальності, а також лабіринти з діючими лазерними рушницями. А ще сотні відеоігор, кожна завбільшки з широкоекранний телевізор. Словом, усе, що душа забажає. За іграми сиділо декілька підлітків — не так уже й багато. Жодних черг. Повсюди походжали офіціантки та стояли ятки з їжею — будь-якою, на вибір.

— Привіт! — сказав коридорний. Принаймні я так зрозумів, що це коридорний. На ньому була біло-жовта гавайська сорочка з емблемою лотоса, шорти й переговорний пристрій на шиї. — Ласкаво просимо до казино «Лотос». Ось ключ від вашого номера.

— Так, але… — затинаючись, пробурмотів я.

— Ні, ні, ні, — з усміхом відповів коридорний. — Рахунки оплачені. Жодних надбавок, жодних чайових. Просто йдіть на верхній поверх до номера чотири тисячі першого. Якщо вам щось знадобиться, скажімо, піна для гарячої ванни або набір для дартсу — все, що забажаєте, — просто зателефонуйте до портьє. Ось ваші картки для гри в «Лотосі». Ними можна користуватися у будь-яких інших іграх, а також у ресторанах та під час поїздок.

Він вручив кожному з нас по зеленій пластиковій кредитці.

Я розумів, що тут, напевно, якась помилка. Коридорний явно вважав нас діточками якихось мільйонерів. Утім, я взяв картку й спитав:

— Скільки на ній?

— Що ви маєте на увазі? — Коридорний спохмурнів.

— Я маю на увазі — скільки на ній готівки.

— Ви жартуєте, — розсміявся він. — Не турбуйтеся, все гаразд. Приємного відпочинку.

Ми піднялися ліфтом нагору й оглянули наш номер. Це була анфілада кімнат із трьома ванними та баром, ущерть напханим солодощами, содовою та чіпсами. «Гаряча лінія» обслуговування номерів. Пухнасті ковдри й водяні ліжка з пуховими подушками. Телевізор із великим екраном, супутниковою антеною та швидкісним Інтернетом. На балконі також стояла ванна з гарячою водою, і цілком можливо, розміщувався спеціальний апарат, який підкидав «тарілочки» в небо над Лас-Вегасом, щоб дірявити їх із пістолета. Я не розумів, наскільки це законно, але вважав, що вигадано, справді, круто. З вікон було чудово видно і головну вулицю міста, і пустелю, хоч я сумнівався, що ми матимемо час милуватися краєвидами з таких розкішних апартаментів.

— О боги, — зітхнула Аннабет. — Це місце таке…

— Дивовижне, — закінчив Гровер. — Саме так, дивовижне.

У комірчині знайшовся одяг, що цілком мені придався. Я спохмурнів, подумавши, що це дещо дивно.

Потім викинув рюкзак Ареса до відра із сміттям. Навряд чи він нам ще знадобиться. Коли будемо виїздити, я просто придбаю новий у готельній крамничці.

Я помився в душі, відчувши справжню насолоду й змивши з себе тижневий бруд. Потім одягнув свіжу білизну, з’їв пакет чіпсів, випив три бляшанки коли й відчув себе так добре, як давно вже не відчував. У глибині душі мені не давала спокою одна проблема. Чи це наснилося мені, а чи… Треба було поговорити з друзями. Але я був певен, що це зачекає.

Вийшовши зі спальні, я побачив, що Аннабет і Гровер уже побували в душі й перевдяглися. Гровер нарешті наївся картопляних чіпсів, поки Аннабет налаштовувала Національний географічний канал.

— Маємо стільки каналів, — сказав я, — а ти вибрала Національний географічний. Зовсім з глузду з’їхала?

— Він цікавий.

— Як усе-таки добре, — широко позіхнув Гровер. — Мені тут подобається.

Він навіть не помітив, як крильця, вилізши з черевиків, підняли його на фут над підлогою та м’яко опустили назад.

— І що тепер? — спитала Аннабет. — Спати будемо?

Ми з Гровером, посміхнувшись, перезирнулися. Обидва дістали зелені пластикові картки.

— Час пограти, — сказав я.

Не пригадую, коли востаннє я так розважався. Адже народився я у відносно бідній родині. Зжерти «Королівський бургер» і взяти напрокат телевізор — для нас означало жити на широку ногу. П’ятизірковий готель у Лас-Вегасі? Краще не думати.

Я спустився штучним водоспадом, прокатався на сноуборді штучним снігом і погрався у снайпера, озброєного віртуальною лазерною рушницею. Кілька разів я помічав Гровера, який переходив від гри до гри. Йому сподобалося «полювання навпаки» — там, де олень, вийшовши з лісу, може пристрелити мужніх мисливців. Я бачив, як Аннабет будувала власне місто, і голографічні будови вивищувалися перед нею на екрані дисплею. Я це взагалі за гру не сприймаю, але Аннабет подобалось.