Рік Ріордан - Персі Джексон та Викрадач Блискавок

— Але тепер боги не можуть померти. Себто, поки жива західна цивілізація, вони також будуть жити. Отже, якщо навіть у мене нічого не вийде, не станеться нічого настільки поганого, щоби все полетіло шкереберть?

— Ніхто не знає, скільки триватиме епоха Заходу, Персі, — меланхолійно всміхнувся Хірон. — Так, боги безсмертні. Але такими самими були титани. Вони існують досі, будучи зачинені в темницях, позбавлені влади й змушені як покарання терпіти нескінченні муки, але залишаючись живими. Навіть дуже живими. Можливо, богині Долі не схочуть, щоб боги коли-небудь пережили щось подібне, і всі ми повернулись у морок і хаос минулого. Єдине, що ми можемо, дитинко, — іти за своїм призначенням.

— За своїм призначенням… якби знати, у чому воно полягає.

— Розслабся, — порадив Хірон. — Зберігай ясність думок. І пам’ятай: можливо, саме тобі судилося відвернути найбільшу війну за всю історію людства.

— Розслабитись… — скривився я. — Та я взагалі не напружуюсь.

Діставшись підніжжя пагорбу, я озирнувся. Хірон стояв під сосною — Талією, дочкою Зевса, — випроставшись на весь свій чималий зріст і високо скинувши лук на знак вітання. Звичайний прощальний жест після літніх канікул від звичайнісінького кентавра.

Аргус вивіз нас із сільської місцевості й доставив на західний край Лонг-Айленду. Дивно було знову опинитися на шосе: Аннабет і Гровер сиділи поруч зі мною, як звичайні попутники. Після двох тижнів на Пагорбі напівкровок реальний світ здавався чимось фантастичним. Я спіймав себе на тому, що як дикун витріщаюсь на «макдоналдси», на хлопців, що сидять на задньому сидінні батьківського авто, на придорожні щити й торгівельні центри.

— Поки все добре, — сказав я Аннабет. — Ось вже десяток миль проїхали, і жодного монстра.

Вона відповіла мені роздратованим поглядом.

— У тебе риб’ячі мізки. Такі слова не доведуть до добра.

— Нагадай, а то я забув: через що ти мене терпіти не можеш?

— Неправда.

— Ти мене за дурня маєш?

— Слухай, хіба нам обов’язково бути в злагоді? — Вона заходилася м’яти свою кепку-невидимку в руках. — Наші батьки — суперники.

— Чому?

— Ох, і надокучливий, — зітхнула Аннабет. — Якось одного разу мама заскочила Посейдона з подружкою в храмі Афіни — більшої неповаги годі уявити. Наступного разу Афіна та Посейдон змагалися, кому з них бути покровителем Афін. Як подарунок твій тато відкрив якесь там джерело солоної води, а моя мама виростила оливкове дерево. Люди побачили, що її дарунок кращий, тож назвали місто на її честь.

— Мабуть, просто через те, що вони полюбляли маслини.

— Відчепись.

— Ось якби вона винайшла піцу — це я розумію!

— Сказала — відчепись!

Аргус на передньому сидінні посміхався. Він нічого не сказав, але блакитне око на потилиці підморгнуло мені.

Рух транспорту в Квінсі став повільніший. До того часу, як ми дісталися Манхеттену, сонце вже сідало, розпочався дощик.

Аргус висадив нас на автобусній зупинці у Верхньому Іст-Сайді, неподалік квартири, де мама колись мешкала з Гейбом. До поштової скриньки була прикріплена листівка з моєю фотографією і написом: «Ти бачив цього хлопця?»

Я зідрав листівку, перш ніж Гровер з Аннабет встигли її помітити.

Аргус вивантажив наші речі, пересвідчився, що ми придбали квитки на автобус, і поїхав; коли він від’їздив, одне око на його руці розплющилось, щоб простежити за нами.

Я подумав про те, наскільки близько звідси моя стара квартира. У цей час мама зазвичай поверталася додому з кондитерської. Смердюк Гейб зараз, мабуть, сидить у себе, грає в покер, і йому глибоко плювати на те, де вона і що з нею.

Гровер начепив рюкзак. Він перехопив мій погляд і подивився в той самий бік.

— Хочеш знати, чому вона вийшла за нього, Персі?

— Ти що, мої думки читаєш? — зиркнув я на нього.

— Лише твої почуття, — знизав плечима Гровер. — Я забув тобі сказати, що сатири це вміють. Адже ти згадав про маму та вітчима?

Я кивнув, замислившись над тим, що ще Гровер забув сказати мені.

— Твоя мама вийшла заміж за Гейба саме через тебе, — мовив Гровер. — Ось ти називаєш його Смердюком, а сам нічого не розумієш. У хлопця така аура!.. Її навіть звідси можна відчути. Я чую його сліди на тобі, а ви ж не бачились майже тиждень.

— Отже, слід дякувати Смердюкові Гейбу? — визвірився я. — Де тут найближча крамниця? Я збігаю йому по пиво.

— Тобі слід бути вдячним, Персі. Зокрема за те, що так гидотно смердячи людиною, він роками приховував твою природу напівбога. Щойно я почув запах його «камаро», одразу зрозумів: своїм смородом Гейб роками прикривав тебе. Якби ти не жив із ним щоліта, монстри, мабуть, давно б тебе вбили. Твоя мама залишалася з ним, щоб захистити тебе. Вона була мудра. І, напевно, дуже любила тебе, якщо вже зв’язалася з таким хлопцем… якщо, звісно, тобі це цікаво.