Дара Корній - Зворотний бік сутіні

Угомон, котрий управляє нічним спокоєм, спокоєм у часі сну. Який стишує звуки, робить світ затишним для того, хто мандрує воротами Сну. Сім воріт Сну стереже Угомон. Пильнує, щоб ті, кому заборонено заходити в зачинені для них ворота, не сміли туди й потикатися. Дає дозвіл на входження у вищі ворота Сну тим, хто вже готовий.

Врешті-решт Сон змирився з такою долею для сина. Вважав себе майже щасливим. Кохана дружина, чудовий син. Єдине, чого ще хотілося, — то дітей. Але у безсмертних із тим не все так просто. Далеко не всі отримують таку благодать від Творця, і, схоже, Творець вирішив, що одного сина для нього з Дрімою достатньо. Дріма заспокоювала чоловіка, говорила, що вони й так щасливі, тепер залишається просто трішки зачекати на онуків.

Хм… Онуків? Цікаво, як воно — кохати мовчуна? Хоча врода та лагідна вдача сина переважували балакучість його однолітків. Багато безсмертних дівчат вилися довкола Угомона. А він… Він покохав ту, кого кохати не можна. Ту, котра призначалася іншому.

Красуня Леля — донька Лади та Перуна. Вродлива, дуже схожа на свою матусю, граційна, привітна, з чистим блиском у очах. Такою її «бачив» сліпий Сон. Дріма зітхала сумно і казала, що Леля ще краща від того, якою сліпець її «бачить». А як вона співає! Який має голос!

Він не раз спостерігав за нею. І щоразу те видиво було прекрасним.

Зірка Леля завжди з’являється у ясному небі разом із весняним сонцем, тоді, коли найпотрібніша. Мряка, холод, стужа, сутінки огортають землю після зими. Навіть закрадається боязнь, що весна ніколи не настане…

Посередині площі викладався символ із сухого дерева:

То символ чистого весняного сонячного світла, символ Ярила-Сонця. Символ багатства та доброго врожаю. Символ ярої сили та ярої любові. Навколо закладається ще дванадцять ватр, це все запалюється. Висота вогню, здається, сягає неба. Вогонь палахкотить, вогонь зачіпає хмари, пестить землю. Довкола багаття хороводять жінки, молодиці, юні дівчата, дівчатка і голосно співають:

І враз диво дивнеє стається. Ярило-воротар виходить і… На небі хмари розступаються, сонце всміхається, а жінки та молодиці далі ведуть величне дійство. І, ставши в коло, взявшись за руки та піднявши їх догори, виспівують:

Отак у світи смертних приходила весна. Леля торкалася долонями землі — і та оживала, Леля дмухала на ліси — і ті прокидалися, Леля повертала пташок із вирію — і ті своїм співом та радістю звеселяли світи, закликаючи добро й щастя в оселі.

А тоді Леля починала співати. І той спів підхоплювали птахи у лісі, зорі в небі, гори та долини, перші квіти та несмілива зелень, що пробивалася до сонця крізь стужінь. А сонцесяйна Леля все співала й співала. Ярило дарував їй білого небесного коня, і вона у своїй ніжно-зеленій льолі пливла у високості блакитній. Золоте волосся розвівав вітер, очі кольору мирного неба зоріли, наче ясні озерця, усміх переливчастий наповнював радістю серця…

О, Сон розумів свого сина. Донька Лади хіба могла бути іншою?

Кохання Угомона, на жаль, було однокрилим. Леля вдавала, що не помічає залицянь хлопця. Зрештою, вона насмішкувато ставилася до женихань геть усіх своїх залицяльників. Угомон вдовольнявся поки лишень дружбою з Лелею. Чи не щодня приходив до неї в гості, приносив їй дарунки та завжди мовчки вислуховував усі її балачки.

Звісно, хто він такий у порівнянні з тим, хто призначений для неї. Наречений Лелі — це син самого Дажбога, онук Білобога. Ярило Прекрасний. Небесний воїн, який визволяє землю від стужі та холоду, розчищає дорогу для приходу Весни-Лелі, відмикає сонячними ключами небесну браму для благодатних роси та дощів. Ярило і був таким — ярим, весняним, юним, сердитим, гарячим, пристрасним. Усі квіти весняні — то його дар найпрекраснішій поміж безсмертними жінками Лелі, усі перші грози — то його пристрасне серце, намальоване у божому небі вогнем та дароване Лелі, уся буйна зелень — то яра душа, загорнута в шаленство тепла.