Дара Корній - Зворотний бік сутіні

Сон був старшим сином Мари. І єдиним сином Велеса. Дитя, яке народилося сліпим. Дитя, яке, ще будучи в утробі матері, отримало призначення від свого владного батька. І це призначення відібрало у нього очі. Він не осліп, ні. Він народився без очей. Угомон від народження носив пов’язку на тому місці, де мали бути очі.

Від народження стати Сном — це покликання чи покара? Сон ніколи над цим не замислювався. Він бачив не так, як більшість, він бачив внутрішнім зором. Розрізняв кольори, яких не буває, бачив двері, яких не існує, літав на крилах, які не придатні для польотів. Він робив те, чого зазвичай зробити не може жоден безсмертний. Бо у снах він мав всевладність над душами усіх смертних та безсмертних, але і велику відповідальність також. Останнє завжди переважало.

І тому доволі легко те, що для більшості було табу, забороною, йому відкривало приховану суть. Він не може сказати зараз, яким було його дитинство. Може, й щасливим… Бо жодної образи на батьків чи докору до старших у його серці немає. Однак він нізащо не хотів би туди повернутися, як то зазвичай буває в більшості дорослих, котрі мали й справді неймовірно світле дитинство. Бо тягар відповідальності завжди висів над ним, і він дуже швидко подорослішав.

Дріма, кохана дружина, його сама знайшла. Він сидів перед четвертими воротами сну та милувався літньою грозою, яка шуміла над одним зі світів. Гроза перегула, перетовкла хмари в небі, покрутила голову житу та побігла кудись у інші світи нагромаджувати сили… Він слухав її невпинне тупотіння небосхилом, вловлював дрібні відгуки землі на сердите бурмотіння неба. І враз щось змінилося. Він почув іншу мелодію. Досі не знану та не чувану. Її, здається, створювали залишки хмар у високості, які, не піддавшись шаленству бурі, залишилися терпляче витирати лик неба. Музика була теплою на дотик, він відчував її кінчиками пальців. Міг торкнутися кожної нотки, накритися її хвилями, заіскритися її сміхом. І вона наближалася, та музика, ставала гучнішою. І він уже не просто чув її та відчував на дотик, він був нею. Вона, уперта й наполеглива, заповзла у серце, манила-манила-манила. І він піддався тому маренню. Його душа відчувала ніжність.

І тоді він побачив веселку. Він, сліпий від народження, побачив веселку. Справжню, барвисту! Коли розпитав пізніше у зрячих, як насправді виглядає веселка, то з’ясувалося, що бачить він її саме так, як зазвичай бачать усі зрячі. Доти всі його бачення були химерними. Веселка стояла над рікою, веселка всміхалася, веселка співала. Він підплив ближче, уважніше придивився до веселкового марева та зробив відкриття. Юна красива дівчина лагідно пальчиками, наче струнами, перебирала кольорами веселки, і та звучала. Яка то була дівчина?

Дівчина щасливо всміхалася небу, сонцю, хмарам, ріці. Вона була донькою води, донькою Дани. Вкутана у серпанкову напівпрозору намітку, вона була досконала. Дівчину звали Дріма.

Так вони познайомилися. І такою легкою була їхня перша розмова, наче розмова найліпших друзів, котрі знаються споконвіку і, маючи розлуку, нарешті зустрілися й не можуть наговоритися.

Ті зустрічі стали щоденними, і, коли Сон зрозумів, що не зможе без неї жити, просто пішов із її життя. Заховався від усіх, найперше від неї. Нехай вона його забуде й собі причарує іншого, достойного її вроди та розуму. Бо хіба годиться такій вродливиці мати за чоловіка сліпого дивака? Але Дріма не погодилася з коханим.

Він сидів біля вогнища геть самотній та відігрівав свою душу, лікуючи її світлими споминами про кохану. Що тоді снилося людям, котрі вкладалися спати, важко й уявити! Усі ворота Сну стояли без нагляду, можна було легко в них заблукати, можна було і не повернутися. Вона підійшла, сіла поруч, зазирнула в душу, притулилася до нього і сказала: «Я більше від тебе нікуди не піду. Візьми мене за дружину. Я кохаю тебе».

З того часу вони разом — і у сні, і наяву.

Чому в його сина не так?

Невже це безсмертне призначення робить Угомона таким? Син Дріми та Сну народився німим. Дріма спокійно це прийняла. Але не він. Хіба Творцю мало його сліпоти? Що за покара така? І він пішов до матері, до великої Мари, просити за сина. Благав і батька Велеса про допомогу. Та де там! Батьки говорили одне й те ж: це велике призначення для твого сина, нічого перемінити не можна. Ти маєш цим пишатися, допомогти сину впоратися з його покликанням, а не ставити під сумнів волю Творця. І він прийняв ту волю, і він змирився. А хіба у нього був інший вихід?