Дара Корній - Зворотний бік сутіні

Те, що сталося з Мальвою, таки випадковість — прикра та неминуча… А проклятий? Шпигун чи жертва? Мара йому зараз була потрібна, як повітря. Вона мусить допомогти розібратися в тому, що відбувається.

Де зараз душа Мальви? Серед живих чи поміж мертвих? Хто ліпше від Мари це знає? Якщо Мальва справді мертва, то Мара за правилами мала б провадити її душу до Прави. Чому ж не примчала до нього зі звинуваченнями, щойно дізналася про кончину онуки? Отже, справа у проклятому. Він її шпигун і про все встиг доповісти. Або не встиг, а душі Мальви серед тих, кого має супроводжувати Мара на той світ, нема… Отже, є шанс, що Мальва таки жива, чи нема?

Учора він був в Оракула. Старий геть змарнів. Навіть почав втрачати пам’ять. Бо відразу його не впізнав. Уже з порога, без слів привітань накинувся зі звинуваченнями. Обізвав сірим покидьком, нездарою, спокусником і звинуватив у смерті дружини Майї. Мор розумів: старий Оракул доживає. Отже, грядуть великі переміни. Прихід у світи нового Оракула завжди супроводжується великими потрясіннями. Коли ж Оракул зрозумів, що помилився, переплутавши Морока з кимось іншим, то засоромився, знітився і без вмовлянь дозволив запитати його про що завгодно, правда, лишень один раз. Морок якусь мить вагався, чи взагалі варто питати, адже старий у такому гнітючому стані, і, зрештою, про що запитувати? Чи жива онука, чи мучилася вона, помираючи, чи причетна Мара до смерті Мальви? Перше й друге питання відкинув. Що йому це дасть? Мертвого з Мертвої ріки не дістати й не воскресити. Тож запитав про Мару. Старий спроквола прорік: «Мара не зрадниця. Вона любить свого сина, любить тебе і любить Мальву». І більше нічого старий йому не сказав. Бо відразу заснув у своєму широкому кріслі, стискаючи в руках білу патерицю. Отже, не зрадниця? Добре.

Вогонь у каміні, на який Морок незмигно дивився, помалу гаснув, чоловік нахилився, взяв кілька дровиняк, підкинув у полум’я. Воно сердито зашипіло, зашкварчало. Дрова були, мабуть, трішки вологі. Зараз кімната кабінету здавалася затісною, наче дурні думки та сумніви заполонили не лишень його голову, а й простір довкола.

За дверима почулися голоси. Зітхнув. Схоже, до нього гості. Відчував, що з поганими новинами. Він любив погані новини, але зазвичай вони стосувалися чужих світів, і приносили їх туди темні.

У двері бібліотеки несміливо постукали:

— Увійди, — сказав Морок, неохоче стаючи з крісла та відриваючи очі від вогню.

Двері прочинилися й на порозі з’явилася кремезна постать його найліпшого воїна — Радегаста.

— Славним йменням батька Чорнобога вітаю тебе, Повелителю! — Радегаст низько вклонився, чекаючи від Мора відповіді.

Той лишень кивнув головою, тримаючи паузу. Коли ж та аж надто затягнулася, вичавив із себе: «Ну?»

— Повелителю! Я їй сказав, що ви нікого не приймаєте, але вона дуже наполеглива. Каже, що справа термінова і стосується Стрибога.

Мор сердито закрутив головою. Того ще бракувало. До всіх його бід додалася ще й ця. Хтось відчайдушний та жорсткий аж надто наполегливо чіпляється до темного світу. І всі біди та лиха потужною лавиною заполонили темний світ. Треба буде наказати Навії посилити захист від зовнішнього втручання. Всесильний Мор перетворювався на параноїка.

— Ну! — врешті гаркнув сердито. — Ти колись навчишся нормально доповідати, Радегасте? Хто вона?

— Мара, — витиснув із себе Радегаст. Останнім часом його Володар переважно в поганому гуморі і його дуже легко вивести з себе навіть поглядом. Не те що словами.

— Мара? Чого ж ти, телепню, відразу мені не доповів? Клич її негайно!

Радегаст якось невпевнено заплямкав губами. Ще вчора він мав інший наказ від Повелителя Мора. Той категорично заборонив Марі не те що з’являтися на порозі Храму Чорнобога, а й взагалі потикатися у Темний світ. А тепер ось така переміна?

— Але той, а-а-а-а-а-а-а… — пробелькотів Радегаст.

— Що «а-а-а-а»? Ти погано чуєш, Радегасте? О Чоронобоже! І це найкращий воїн у моєму війську! Що тоді говорити про інших? Мальву профукали, проклятого профукали, річку профукали. Тьху. Не акай. Бігом, одна нога тут, інша на мості. Клич Мару. Й обережно та лагідно з нею. Зрозумів?

Радегаст кивнув, та не зрушив з місця.

— Ну? Що ще не так? Хлопче, не дратуй мене. Я останнім часом у дуже поганому гуморі. — У Мора нервово засіпалося праве око. Він заплющив обидва, щоб заспокоїтися.

Радегаст, може, трохи і недалекий, але просто так зривати лють на найліпшому воїнові темного війська таки не варто. Добре, що здоровий глузд у ньому поки бере гору над емоціями.