Дара Корній - Зворотний бік сутіні

І тоді вона, відчайдушна і нестримна, кинулася сторчма на допомогу. І вже не бачила, як поруч корчаться в муках Віли. Ридає над тілом Дажбога Дана, плачуть сіріни та голосять гамаюни.

Магура встигла саме вчасно. Обгорнула Перуна своїми крилами, поставила захист. Їй було боляче, вогняні кулі, прокляття, злоба та ненависть нещадно шматували їх. Вона не знала, як довго зможе триматися, і прошепотіла йому на вухо:

— Діставай свої стріли, Перуне. Оті, сині, які вбивають.

Перун зачудовано дивився на неї. Він таки вперше її бачив. Багато чув і тільки. Послухався жінки. Мовчки взяв лука, натягнув тятиву, приклав стрілу, запитально зазирнув їй у очі. Бо тільки вона знала відповідь.

— Цілься не в серце, Перуне. У таких створінь серця немає. Стріляй не в голову, бо вогняне волосся її береже, і не в ребра — там захист батьківський, Чорнобогів. Цілься в її рани на обличчі й бажай тільки добра, коли відсилатимеш стріли. Добро її обезсилить і через рани потрапить у кров.

Він не питав, звідки вона це знає. Не було на такі дурниці часу. Він чемно слухав її наказів. І вистрілив уперше — і влучив, і вистрілив удруге, і втретє, шепочучи ледь чутно, що тільки й Птаха його чула: «Добра тобі бажаю і світлої долі». Він стріляв і стріляв, не зважаючи на страшні крики Вогнявиці, на її муки та біль, який ще більше спотворював її лице. Висока постать рудокосої зігнулася вдвоє, а за нею і все темне військо раптом налякано вклякло. Темні крила за спиною темної безсмертної почали маліти, а потім ставати не такими вже й темними. Сонце можна було розгледіти між хмарами, день остаточно переміг ніч.

Внизу вдячно затріпотів листям Праліс. Жива з Даною живою водою відпоювали поранених.

Остання стріла торкнулася тятиви лука. Вогнявиця стояла на колінах, закриваючи нажахано вуха. Віли знову дримбували, вбиваючи своєю музикою слух темних. З ран Вогнявиці сочилася брудна кров, страшний вереск і агонія посеред темного війська передалися і їй. Вона підвела на Перуна повні ненависті та вогню очі. Птаха скривилася гидливо. Це було страшне видовисько.

— Відпусти мене, благаю, Перуне! Забирай цей світ собі й відпусти…

Птаха досі не впевнена, чи почула вона ці слова, чи вони їй намарилися, бо добре бачила, що Вогнявиця не розтуляла губ.

Перун послабив тятиву лука:

— Забирайся. І передай Чорнобогу, що ніч, очевидно, зможе прожити без світла, але навіть темрява потребує світильників. Ми маємо домовитися про те, як нам далі співіснувати.

І все закінчилося. Світлі здобули цього разу важливу перемогу…

А потім… А потім Перун та Птаха стояли біля струмка, слухаючи мову лісу. Струмок ніжно переливчасто розповідав про те, який він сильний, хоч і маленький, яка вода у його жилах цілюща, хоч і холодна, який день видався довгий та похмурий, але нічого — бо ж вийшло сонце, і люди перестали кричати та кидатися вогнями і чимсь там іще…

Перун взяв Птаху за руку. Зазирнув в очі.

— Хочеш бути моєю Перуницею, Птахо-Славо-Магурко? Тільки моєю. Ти не просто врятувала сьогодні світлих від ганьби, ти вкрала серце в Перуна, і тепер від тебе залежить, чи житиме він, чи ні.

І вона йому тоді всміхнулася так, як вміють усміхатися закохані жінки — чарівно і безхитрісно. Вона вже кохала його, зрозуміла це, щойно шрам-блискавку побачила на його щоці.

— Я не віддам тобі твого серця, Перуне, і не мрій, нізащо. — Промовляла стиха, з очей чомусь потекли зрадливі сльози. — Я натомість подарую тобі своє. Бо я хочу бути твоєю, Перуне. Назавжди.

— Я кохаю тебе, Птахо-Магуро, люба моя дружино, славна Перунице! — Він визбирував сльози з її личка губами, ніжно цілував очі, уста, пестив волосся. Вона горнулася, тонула в його хмарах. Він пахнув грозою і польовими квітами, здається, ромашками, а ще медом.

І світ довкола раптом зашелестів голосами, загалайкав радісно. Затьохкали солов’ї, зашерехтіло листя на деревах, заспівали трави, квіти, всміхнулося небо і… Сонце у високості пролилося сонячним дощем. «Бо коли закохуються боги, сонце завжди плаче», — так казала колись Птасі її мама, коли падав сліпий дощ, а його вона завжди називала сонячним.

— Дівчинко моя кохана, — шепотів на вухо Перун, — це нічого, поплач, рідна, навіть богам деколи можна плакати. Бо в душі ніколи не народиться справжня веселка, якщо з очей не крапали сльози.

Зітхнула тяжко-невесело. Спогади обплутували спрутом.

Чи буває кохання колишнім? Ти запитувала себе?

Перун. Стрибог. Перун, син великого Сварога, батька, Творця.