Дара Корній - Зворотний бік сутіні

Учитель засмутився. Учні не розуміли причини цього смутку, бо вважали, що вони мають слушність. Яке запитання, така й відповідь.

— Учителю, невже ми відповіли невірно і це вас так засмутило? — запитували його учні.

— Усі ви добре розгледіли маленьку чорну цяточку на такому великому білосніжному аркуші. І ніхто з вас не помітив цього самого аркуша, на якому стояла ця ледь помітна чорна пляма.

Тож, дорогі мої учні! Шановні чорнильні плями! Побажайте білим аркушам щасливого навчання у світі Білих Вурдалаків і швидкого навернення.

Остап задоволено всміхався до Вчителя. Посолонь був Учителем за покликанням. Він завжди знаходив потрібні слова. Так було і цього разу. Остап щиро на очах у всіх простягнув руку Дужу для потиску та привітання того з таким значним успіхом. Той перелякано відсахнувся і збентежено втиснувся в стіну. Хтось з учнів сумно кинув: «Цей білий аркуш, схоже, хоче бути чорнильною плямою, Учителю, і ви цього не зміните».

Дуж не був щасливий від того, що його запросили на навчання. Він здавався смертельно настрашеним.

— Так. Тиша, учні! Це ще не всі новини. Мене якийсь час не буде в школі. На час моєї відсутності мене підмінятимуть великі безсмертні — Китоврас та Жива. Це все, мої дорогі учні. А зараз гайда до праці. Ваші Учителі чекають на вас. Йменням Сварожого кола бажаю вам вдалого дня та плідного навчання.

Всі, крім Остапа та Дужа, вийшли з кімнати. Учитель рукою попросив їх залишитися. Коли двері за останнім з учнів зачинилися, Посолонь знову заговорив:

— Остапе та Дуже, любі мої хлопці! Ми з вами напередодні славних подій. Я певен цього. Тож… Вам потрібно зібратися. Дуже, цю ніч заночуєш вдома з батьками. Думаю, вони на це заслужили. Ти, Остапку, можеш сходити в хатинку Птахи, якщо перебування там тобі важливе, бо хтозна, коли ви зі світу Білих Вурдалаків повернетеся. А може, хтось із вас і не вернеться назад, надумає залишитися там.

Учитель Посолонь по-зрадницьки підморгнув Остапу. Той аж зашарівся.

— Завтра вранці чекаю вас, бадьорих і впевнених у власних силах, тут, на площі перед Храмом. — Остап щойно відкрив рота запитати, чи то Птаха їх поведе, як Учитель випередив його: — Я буду проводирем для вас у світ неврів. Безсмертна Птаха зайнята більш важливими справами. І оскільки вас двоє, Учитель Мирослад зробив виняток із правил. Мені дозволено супроводжувати вас не лишень до воріт, а й за ворота. І ще одне… — Посолонь зробив невеличку паузу. — Учитель Мирослад самостійно буде вас обох навчати. Це велика честь, хлопці. Не всі, хто навчається у світі неврів, мають таку можливість. Будьте старанними та наполегливими, і нехай Сварог тримає ваші лиця світлими.

Посолонь із хлопцями вийшли з великої зали Храму Сонця на площу перед Храмом. Та була переповнена сонячним світлом. Посолонь притримав Остапа за лікоть. Дуж, білий, як полотно, майже бігцем кинувся до святилища й бухнувся перед Білобогом на коліна.

Хлопець почав ревно та щиро молитися, з його очей текли сльози.

— Він боїться, Учителю! — сказав жалісно Остап. — Навіщо ви це зробили? Не потрібно його відправляти у світ неврів. Він може там загинути, він геть непристосований до такого життя. Ви знаєте про світ неврів більше від мене. А ті чутки про світ Невридії, які переповідають з уст в уста, навіть якщо частинка з них правда, то… Це жорстоко.

Учитель Посолонь здивовано глянув на Остапа:

— Що? Я? Ти гадаєш, що це в моїх силах радити чи вказувати Мирославу, кого йому брати в учні, а хто геть не годиться? Ти погано знаєш свого діда. Він трохи тиран. Та це і нормально. Інший у світі неврів стільки років не протягнув би. Я не менше від тебе здивований. Як, зрештою, і всі безсмертні у Храмі Сонця. Так, про тебе було заздалегідь домовлено. І тебе там чекають, скоріше, навіть не як учня, а як повноцінного мешканця світу Невридії. А от Дуж… Здається мені, що це справа рук його батьків. Він, очевидно, наскаржився вдома, що тут його утискають, різних безхатьків у безсмертні пхають… Ось вони і вирішили виправити ситуацію. Ой, самі не знають, що роблять. Це ж не у Яровороті теревені зі світлими правити. Світ неврів жорстокий, хоч і справедливий…

— Учителю, але ж Дужу це тільки нашкодить. Невже ви цього не розумієте? Відмовте, поки не пізно, і Дужа, і Мирослада, і батьків…

— Відмовити? Це неможливо. Бо це велика ганьба, синку! Та відмовлятися від такого — це те ж саме, що зізнатися в тому, що ти відрікаєшся від безсмертя.

— Учителю, а де пані Птаха? Вона нас чекає з того боку воріт, так?