Дара Корній - Зворотний бік світів

— Тримав, — одразу відповів пан Юрій. — І що?

— Отже, ви вже проходили перевірку ключем, однак про це навіть не здогадувалися. Коли я показала його, ви зацікавлено взяли ключа до рук, і це нормальна реакція будь-кого. Але ж це ключ Оракула, не забувайте. На його звороті дзеркало, і воно бачить минуле того, хто до нього торкається. Хочете знати, що побачило люстерко? Точніше, кого, крім вас?

Числобог скривився та заперечливо хитнув головою:

— Так, важко бути старим богом. Ніде не заховаєшся, усе одно знатимуть.

— Що вам сірі пообіцяли за те, що ви заховаєте браму?

Числобог примружився, сьорбнув чаю, посміхнувся хитро і відповів:

— Чудовий чай. Напевне, єдине, чого мені бракуватиме, коли цей світ нарешті помре. Ой, ще може трішки жінок… У світі Єдиного Бога вони особливі. Ну, ти це знаєш, бо майже місцева. — Чоловік знову скуштував чаю, сперся об спинку крісла, дістав люльку з шухляди, неквапно набив її тютюном, припалив і затягнувся.

Мальва чекала продовження. Знала, що буде. Пан Юрій навмисне перевіряв її терпіння чи нетерпіння. Вона мовчала, поклавши під столом долоню на руку Горпини, відчуваючи, що та хоче щось сказати. Бабуся була перелякана і заскочена несподіваними відкриттями. Син її приятеля — Числобог.

— Хм… Кепські справи, геть кепські… Як гадаєш, юна безсмертна, що вони там не поділили, га? — Юрій зиркнув угору. Мабуть, це було риторичне запитання, бо він продовжив. — Цікава історія, дівчино! Як же несправедливо сидіти без діла та стерегти час. Ніхто з тобою не радиться. Навіть трошки образливо. На збори Великого Гласу старійшин узагалі забули запросити. І то п’ять разів поспіль. Темні теж не кращі. На свої збіговиська теж не кличуть і не вибачаються. «Ти ж не темний, чого ми тебе маємо кликати?» Ну, не темний я і не зовсім світлий. То що? Он і Мара, і Перун теж до жодного берега не пристали. Місія інша. Але їх чомусь кличуть, шанують, поважають… Забули, який я важливий, так? Я посередині, між світами, так би мовити. Тримаю їх у часових рамках, стежу за гармонією. Хоч би хтось дякую сказав.

— Ага, у рамках, — не втрималася Мальва. — Ну ви й козел! З часом повна дупа, а ви надулися, як індик тупоголовий, і ще ображаєтеся…

— Що? — Числобог аж закашлявся після почутого. Затягнувся саме, а тут йому в лоба. Дим повалив і з носа, і навіть з вух.

— Те, що чуєте, — не вгавала Мальва. — Дитячий садок, молодша група, блін, а не бог.

— А, маєш! Хто тебе навчив так говорити? Тю! — врешті відкашлявся Юрій, витираючи долонею очі, які від кашлю сльозилися. — Ледве не вдавився димом через тебе, бідосю! Я свою справу добре знаю. І часом важко керувати, бо ви між собою ніяк не домовитеся. Вежу вони підірвали, Хаоса випустили… Заженіть Хаоса назад до темниці, і час перестане штормити. Я вмиваю руки. Годі! Чи ти мені накажеш вручну всіма брамами керувати? Це неможливо, коли панує у Всесвіті Хаос. Чого причепилася?

— Я?! До вас?! Ви, здається, не розумієте чи вдаєте, що не розумієте, трагізму ситуації. Усесвіт валиться. Скоро взагалі нічого і нікого не залишиться. Пустеля. І часу не буде теж, ви зникнете… Гаразд-гаразд, ви залишитеся: однісінький і нещасненький. О, забула, може, ще сірим вдасться свій світ уберегти. Але не факт. Без часових брам, які створювали у Всесвіті зірку Сварога, час зупиниться. Кому цікавий світ, що наче засушений вазонок на столі.

— Заспокойся, мала! Час існуватиме завжди.

— Ну ви точно тугодум! Ніц не доганяєте. Хочете я розповім вам одну притчу? Мені її тато в дитинстві розповідав. Я довго була єдиною дитиною в сім’ї, от і росла егоїсткою.

— Розказуй, ми нікуди не поспішаємо. Час зараз належить тільки мені, мала. Чуєш, я той, хто керує всім!

— Ну, тоді уважно слухай той, що керує всім! В одному садку росла гарна шовковиця. Садівник її доглядав, опікувався нею, і з кожним роком вона ставала все пишнішою. Її густа крона по-королівськи височіла над іншими фруктовими деревами і відкидала на них густу тінь. Але що більше розросталася та тягнулася вгору, то зарозумілішою ставала.

Вона з погордою поглядала на сад. Зверхньо до всіх ставилася. Тінь від шовковиці не дозволяла іншим деревами добре рости. Її міцне та глибоке коріння забирало із землі найсмачнішу й найпоживнішу їжу, залишаючи сусідам лиш недоїдки. Чимало дерев через це всохло, багато захворіло. Садівник настільки був засліплений красою своєї шовковиці, що на це не зважав і безжально вбивав хворі та слабкі дерева.

«Приберіть геть цю жалюгідну вишню! Вона заважає мені милуватися квітами!» — вередувала шовковиця, і садівник запопадливо вбивав вишню.