Дара Корній - Зворотний бік світів

Пісок під ногами — білий та чистий. Ані комашок, ані річкових створінь, які мали би тут жити, Мальва не бачила. Птахів у високості теж не видно. Як і метеликів, комариків, бабок абощо. Тут зі створінь божих ніхто не жив. Але саме місце було переповнене життям. Кожна травинка, кожна піщинка під ногами, кожна крапля води, кожен камінчик… Живі!

Біловоддя.

Дивилася на білу річку. Та кликала її до себе. Мальва усміхнулася. Піддалася спокусі і, не роздягаючись, увійшла у воду: у брудному одязі, уся у кіптяві та в подряпинах.

Йшла білим дном. І не чулося під ногами ані шелестіння піску, ані плюскоту води. Так і мало бути. Спокій вічності не можна тривожити. Біла вода ніжно огортала тіло, наче лагідні мамині руки. Занурилася у воду по шию, тоді вирішила пірнути.

Коли накупалася, врешті вийшла на берег, роззирнулася.

Ворота, у які вона увійшла, зникли. На їхньому місці лежала біла довга льоля. Дуже схожа на ті, які любила носити Птаха. Згадка про Птаху зволожила очі, захотілося плакати. Розсердилася на себе за малодушність, скинула рвучко мокре рване лахміття, перевдягнулась. Довгі рукави, сорочки охайно погаптовані білим. Чим же вона заслужила на таку красу? Отже, про її появу в Біловодді знають. Хто? Тут наче нікого немає. Чи є?

Під сукнею лежало щось кругле та блискуче. Річ легко поміщалася в долоні. Скидалася на великий срібний кулон з орнаментом та вигравійованим рівностороннім хрестом. Перевернула. На зворотному боці — люстерко. Підморгнула своєму зображенню. Обімліла. Звісно, нікого вона, крім себе, там не побачила. Просто її відображення в дзеркалі мало волосся. Звісно, не довге, не таке, як перед тим, коли її сірі налисо постригли. Швидше таке, яке мала, коли вважалася смертною зі світу Єдиного Бога. Яка дивна ілюзія. Торкнулася руками голови і… На голові і справді волосся. Її, живе… Запхала люстерко в кишеню, зачала уважно вивчати своє тіло. Жодної подряпини. Вода Молочної річки загоїла всі рани. Крім душевних.

Сіла на пісок та розплакалася. Чому, чому Перун не відніс сюди Птаху? Молочна річка одразу б вилікувала рани. Не знала, скільки проревіла, бо час у цьому місці не мав значення. Але їй дозволили поплакати. Сльози омивали ті місця в тілі, куди не могла дістати молочна вода.

Коли сліз геть не стало, Мальва неохоче піднялася з піску, аби виконати доручення. Її старий одяг щез, наче й не було. Не дивувалася. Біловоддя, мабуть, знало, як краще.

Смужка білого піску відділяла її від лісу. Біля річки ріс ліс, густий, зелений: клени, дуби, явори, берези, осики, в’язи, граби і ще такі, назв яких не знала. Уже не чудувалася, що ліс стояв тихий і погідний. Не шелестів, не губив листя, дихав спокоєм та силою. Кущі глоду, калини, терну, шипшини в лісовому вінку здавалися намальованими, вони теж не гомоніли між собою, не гойдали гілками, не перешіптувалися.

Небо над головою безжурне, волошкове, без натяку на хмари. Що її так бентежить там, угорі? Що? Небо як небо, і в Яровороті воно майже завжди таке — безхмарне та чисте, глибоке і… сонячне. У Яровороті воно завжди сонячне. У цьому ж небі немає сонця. Аж дух перехопило від несподіваного відкриття. Небо яскраве, але без сонця. Воно саме випромінює світло. Як вода й дерева дарують життя.

Молочна гладінь на обрії плавно перетікала в небо, зливаючись із ним у дивну суміш — блакитно-білого. Біла річка не хлюпотіла хвильками, не шерхотіла, набігаючи на пісок, як то зазвичай ведеться у річок, а німувала.

Пішла берегом, широкою смужкою піску між водою та лісом. Ноги самі вели її. Слухалася свого серця. Ліс закінчився, і перед очима відкрився безкінечний степ, удалині бовванів білий пагорб, на якому росло височезне дерево, яке своїм віттям, так їй здалося, підпирає небо. Пагорб вражав білістю. Наче витесаний із білого каменю, на якому геть нічого, крім могутнього дерева, не росло. Лисий пагорб, без домішок інших барв: чи то зеленої, чи то барвисто-квіткової, кликав до себе.

Підходила до пагорба все ближче й ближче і вже розуміла, що то і справді камінь. Уже могла добре розгледіти його обриси. Обійшла довкола. Він нагадував формою білу ружу:

Алатир — священний камінь усіх безсмертних.

Мальва не дивилася побожно на дуба, що ріс на камені, як мав би безсмертний, якому дозволили торкнутися вічності. Для Мальви досі її призначення не стало релігією. Хтось за неї вирішив — так має бути і край. Вона його чує та слухає, але потрібен час, щоб наука, яку вона бере і від світлих, і від темних, і від інших світів, нарешті створила, викристилізувала її у справжню віруючу безсмертну. Котра не просто вірить, а знає, як чинити.