Дара Корній - Зворотний бік світів

— Як на початку творення, — почулося за спиною Стрибога, котрий приречено дивився на вмираючий Темний світ.

Він навіть не озирнуся, хоча впізнав голос. То була його мати. Мара. Усе скінчено. Той, хто прагнув правди, виявився найліпшою зброєю в руках брехні. Бо його зрадили. Сірі. Ні, не так. Не зрадили. Вони ж не клялися йому у вірності… Використали. Заради чого? Щоб знищити все і всіх. Навіщо знищувати всіх? Упав навколішки, на тому самому місці, де ще мить тому помирала Птаха. Трава була рясно залита кров’ю. Розглядав траву, гладив руками. Його тіло дрібно тремтіло… Підняв руки перед собою. Червона барва на пальцях та на долонях. Закрив руками обличчя. Птаха померла, і вже ніщо не мало значення.

Тепла та ніжна рука лягла йому на плече.

— Дивно, сину. Такі страшні картини завжди зачаровують. Світ наприкінці завжди виглядає так само божественно красиво, як на початку. Агонія смерті чимось нагадує агонію народження. Навіть колір неба такий самий. І блискавки чорні, котрі не дають світла. Як багато потрібно, щоб це все створити, і як мало, щоб знищити. Ти не просто знищив Храм Чорнобога, ти знищив усе. Великий мудрий задум Творця — створити темну вежу в Темному світі, яка б на собі тримала всі світи: і світлі, і темні, і нейтральні, і ті, що вже мертві, і ті, котрі ще сплять, і ті, що мають от-от прокинутися, і ті, що мусять от-от народитися, переродитися, воскреснути, щоб потім знову померти. Темрява не може існувати без світла. Світло без темряви. Загибель темного Храму — смерть для всіх.

— Я мусив це зробити, — прошепотів Стрибог. Так і сидів, слухаючи матір та сховавши лице в долоні, заюшені кров’ю Птахи. — Це заради порятунку доньки. Її життя в обмін на зруйнований Храм. Щойно впаде Храм — Мальва стане вільною.

Мара сумно зітхнула:

— Колись дуже давно Творець змушений був ув’язнити свого улюбленого сина. Часто всевладдя і вседозволеність перетворюють навіть великих богів на монстрів. І коли ти вже не бачиш міри і береш більше, аніж можеш узяти, то, замість розвиватися, деградуєш. Хаос став некерованим, він не слухав і не чув нікого: ні батька, ні неньки, ні здорового глузду. Від того часу будь-який безлад почали називати Хаосом, хоча справжнього Хаосу ви так ніколи й не бачили. Бо це… Це не просто смерть, а повна і незворотна руйнація, безкінечне народження та безглузде знищення… От-от Хаос вирветься на свободу — злий, голодний і ненаситний. Те, чого не зробить падіння Храму, довершить Хаос.

Стрибог слухав і не йняв віри. Смерть Птахи, смерть світів, які так ніжно та дбайливо мільйони років творили безсмертні, — це все він? Скільки лиха може накоїти одна людина, якщо вдало нею маніпулювати?

— Багато, — сказала Мара. Вона читала його думки. А він не опирався. Байдуже. Нарешті він спочине. І від ненависті, і від болю, і від любові. Нехай Хаос уб’є його. Так, він благатиме, щоб його знищили.

— Ти йому не цікавий, — відповідала Мара. — Ти — піщинка, Стрибоже. Йому потрібне Біловоддя, звідки витікає річка життя. Дерево життя і камінь алатир його цікавлять. Він шукатиме дорогу туди, і щойно він її віднайде, то…

— Так, я піщинка, Повелителько смерті, — пролопотів Стрибог. Відірвав руки від обличчя, повільно звівся з колін. Повернувся на голос. — Але ж я не знав, не знав!

Вони стояли одне проти одного — син і мати. Жінка в жалобних світлих шатах, скорботна та бліда, як її білосніжна сукня. І чоловік зі Сваргою смерті на шиї, розгублений, з відчаєм у очах.

— Забери моє життя, Маро. Благаю! Я не заслуговую прощення. Мене навіть власна донька не любить. Бо нема за що любити.

Мара для Стрибога так і не стала матір’ю. Матері не залишають своїх дітей заради примарного щастя інших. І навіть зараз він не міг їй цього пробачити.

— Забрати в тебе життя поки не можу. Зарано. Твоя донька любить тебе. Хоч ти на це і не заслуговуєш.

— Любить? — Стрибог перепитував сам себе. — Де зараз моя Мальва? Я хочу її бачити.

— Я тут, — почувся з-за спини Стрибога втомлений голос.

Стрибог розвернувся. На випаленому сонцем пагорбі, за яким починався світ Порубіжжя, стояла Мальва. Жива та здорова. Вигляд вона мала геть чудний: голова поголена, худюща, наче жердина, вбрана в лахміття — сіру блузку та сірі штани.

— Доню, доню, — ледве вичавив. — Жива? Усі жертви не даремні, так?

Мальва різко перебила батька:

— Я бачила, як Перун ніс Птаху. Птахи-Магури летіли низько і співали поминальну пісню. Вони летіли до Чуй-лісу. Що тут у вас коїться, батьку, Маро?