Дара Корній - Зворотний бік світів

— Тю. Нічогенька така водиця в цій криниці. Цікаво-цікаво, куди ж мене занесло?

Звелася на ноги. Присіла кілька разів. Нічого не боліло, лишень у голові трохи макітрилося. Піщаний берег, подекуди мушлі, кольорові камінці під ногами. Неподалік здоровенна сіра каменюка заляпана кров’ю. Об неї, очевидно, вона і вдарилася під час падіння. Ні комашні, ні, тим паче, чогось більшого зі звірини поруч не видно. Утупилася в жмут зеленої трави та жменьку чорнющої землі, які дивовижею виглядали на піщаному березі.

— Цікаво. Довкола пісок. Звідки тоді взялися в моїх жменях земля і трава? Чи не від того місця, звідки я летіла?

Озирнулася. За кілька метрів від неї височіла круча. На її вершечку росла трава.

— Оце тобі, дівко, пощастило з приземленням, — сказала сама собі. — Могла не тільки ногу забити, тут і в’язи скрутити раз плюнути.

Зліва від кургану, поміж кучерявого верболозу, який чітко розмежовував зону піску та зону землі, угледіла стежку. Отже, сюди інколи хтось таки спускається, якщо стежка є. Угорі над кручею весело пурхали малі пташки, літала комашня, яскраві метелики. А на піщаному березі, де зараз стояла Мальва, відчувалося якесь умертвіння. Жодного натяку на щось живе, і тільки ледаче плюскотіння води порушувало тишу. Інтуїтивно розчовпла, що має звідси якнайшвидше забиратися. Вода, може, і зцілює рани, але вже точно це не боржомі. Пити її не можна і перебувати тут надто довго небезпечно. Але вимити обличчя та руки вона таки зможе чи ні? Рана на нозі зцілена, і сама вона досі жива.

Мальва подивилася на свої брудні руки. Присіла над водою, добряче їх вимила. Кинула оком на дзеркальну гладінь. З неї замучено дивилося замурзане дівчисько. Зачерпнула води, обличчю геть не зашкодить умивання. До того ж якщо освіжити лице, то мо’ й пити менше хотітиметься. І взагалі, а чи не скупатися їй? Подумала про мертвий піщаний берег та живу зелену траву на кручі. Так і стояла, нагнувшись та спостерігаючи, як між пальцями витікає вода.

— Оце правильне рішення, дівчино. Не треба без наглої потреби чіпати цю воду. Ногу зцілила і відійди. До обличчя краще її не пхати. Зрештою, люба моя, і довго залишатися біля цієї води не варто.

Хриплуватий жіночий голос линув від кручі. Випросталася, повернула на звук голову. На кручі стояла жінка. Мальва не могла її добре роздивитися. Сонце висіло в пані над головою, і дівчина розгледіла лишень силует, вбраний у щось довге. Голова жінки була запнута хустиною.

— Привіт! Ти хто? — крикнула Мальва жінці.

— Ходи сюди, поговоримо і познайомимося. Я тут живу і все про це місце знаю. Рухайся в бік стежки. Вона тебе виведе простісінько до мене. Але йди обережно, не наступи на змію. Їх у чагарниках багато. І це їхня домівка. Ти ж лишень гостя і до того ж незвана, тож поводься чемно.

Жінка, не чекаючи відповіді, розвернулася та щезла так само швидко, як і з’явилася.

Мальва зітхнула. Хмикнула здивовано і пішла стежиною. Пам’ятаючи про змій, які тут живуть.

Кілька разів ледве серце не стало, коли її ногою, наче звичайною дорогою, перекочувалося бридке тіло плазуна. Тоді завмирала, старалася навіть не дихати. Змії були величезні, гладкі. Загрубі, як її рука. А один раз краєм ока навіть помітила щось узагалі жахливе: поруч зі стежкою поміж чагарників повзла вниз ціла колода. Мальва здогадувалася, що то теж змія, але перевіряти, чи се насправді, не стала. Просто увімкнула швидкість та посилила пильність.

Щойно вийшовши з тіні верболозу, Мальва опинилася посеред степу. Принаймні їй так здавалося. Буяння трав, куди оком не кинеш. А запахи? Так міг пахнути тільки степ — цілющо, натхненно і жагуче. Ковила торкалася ніг, легкий вітерець куйовдив її своїми м’якими руками, і вона вигиналася під тими пестощами, наче зваблива жінка в танці. Стріпнула із себе це видіння. Її тут піджидали. Неподалік стояла жінка, а біля ніг її сидів чи то пес, чи то вовк. Махнула Мальві рукою, покликала до себе. Дівчина ще раз озирнулася на річку. Згори та здавалася чорною та непривітною. Піщаний берег жовтою лінією відділяв чорноту від буйства фарб, котрі починалися з кручі. Другого берега річки і звідси видно не було. Він губився аж ген за видноколом.

— Йменням Сварожого кола вітаю тебе, безсмертна. — Жінка легко вклонилася, щойно Мальва наблизилася до неї.

Мальві на мить здалося, що пес-вовк їй теж уклонився. Схоже на те, що її тут чекали. Отже…

— Мене звати Ягілка, — не чекаючи відповіді на своє привітання, знову озвалася жінка. — А це, — вона кивнула в бік собаки, — Симаргл. Він спостерігає. Добрий собака. Справжній друг. А ти щось забарилася, дівчино! Я тебе давненько дожидаюся. Ще від учора. Добре, що Симаргл підоспів вчасно і повідомив, куди тебе ключем перекинуло. Трохи задалеко від моєї хати. Чужий варган, так?