— Леде, я придумав, як вилізти звідси. Щойно здогадався. Прочитав у книжці натяк, склав докупи прочитане напередодні і… Готовий рецепт. Треба попробувати.
Ошелешений Лед так і стояв, тримаючи товстелезну книжку в сірій палітурці.
— О-о-о! — тільки і видушив із себе. У нього не було слів. Усі мудрі сентенції, вичитані з товстих книжок, тепер не мали значення. Він шпурнув книжку на підлогу та підступився ближче до брата: — Ну, йолкі-матолкі, як? Давай, кажи, не тягни гуму аж до суму.
— Та я й не тягну. Ти геть сказився зі своїми правилами з товстих книжок. Не даєш і слова вставити.
— Та я що? — виправдовувався Лед. — Якби ж я знав, що таке діло, то й читати б не став. Тобі з книжками щастить, а мені всяке ге, як каже Мальва, попадається. Йолкі-матолкі.
— Угу. Правило дзеркала, братіку, пам’ятаєш? — Полель не полишав можливості взяти брата на кпини.
— Годі вже, — сердито огризався Лед. — Ну то як можна звідси утекти, а то своїм читанням замордую тебе до смерті?
— Гаразд, братіку, не мучитиму тебе. Отже… Підлога, стіни, камін, вікно, двері — усе це матінка запечатала. Так?
— Ага, — кивнув Лед. — Запечатала. І що?
— Поміркуймо, братіку, що є в кімнаті такого, до чого її пальчики не дотягнулися? Га?
Лед уважно оглядав кімнату. Кути, стіни, підлогу, стелю. Промацав поглядом стіну навпроти дверей. Там висіло два свічники, а під ними стояв письмовий стіл, яким Лед майже не користувався. Перевів очі на камін, на двері. Розвів руками.
— Гаразд. Не буду тебе мучити. — Полель встав зі свого місця. Підійшов до письмового столу, відсунув його вбік. — Ану ходи сюди, братіку, зараз і перевіримо, чи правильний мій здогад.
Лед чемно поплентався за братом. Той тицьнув пальцем на свічник:
— Він прикручений до стіни, так?
— Так. Йолкі-матолкі! І що?
— Прикручений чим?
— Ладиним заклинанням прилипання, чим ще! — не довго думаючи відповів Лед.
— «Заклинанням прилипання», — перекривив Леда брат. — Ну ти даєш! Це заклинання, яке спочатку наклали на свічник, уже давно зняте. Після того як ти тут випробовував заклинання сили і ледь не зруйнував кімнату, бо заклинання наклалося на заклинання. Матінка тоді всі заклинання з меблів, свічників, килимів познімала. Повторюю запитання: свічник висить на запечатаній стіні на чому?
— Е-е-е… — тільки й промимрив Лед.
— Ти колись роздивлявся стіни нашої хати з вулиці? — не вгавав Полель.
— А навіщо?.. Хата як хата, йолкі-матолкі…
— І, звичайно, два гаки, що випирають із ось цієї стіни, до якої прикручені твої свічники, не помітив?
— Ну-у-у… — тільки й вичавив Лед.
— Що ну? На них нема Ладиних чарів, розумієш, братіку? І якщо ти «випадково» їх відірвеш, то впадуть вони разом зі стіною…
Лед аж засяяв.
— Йолкі-матолкі, ти — геній! Якщо ми відірвемо свічники, то в запечатаній стіні зробимо діру і тоді…
— Утечемо, ага. Ну що, спробуймо…
— Хе, йолкі-матолкі. Ще одна така мудра книжка — і теж буду генієм.
— Ну то почали, братіку! Бо світ Оранти одразу двох геніїв навряд чи витримає.
Лед з Полелем трохи не розрахували сили, бо разом зі свічниками, точніше з гаками, вивалилася не частина стіни, а вся стіна. Оскільки ніхто на гармидер, що зчинився, не прибіг, це означало, що Лади в будинку не було.
Хлопці, нарешті, звільнилися. Лед від задоволення підстрибував то на одній, то на другій нозі. Уважний Полель на це не зважав. Він одразу запримітив силуети людей, котрі бовваніли ген на горі, там де ріс Ладин квітник. Полель штовхнув брата рукою, показуючи на постаті. Тоді приклав палець до губ, що означало — тихо. Хлопці впізнали їх. То були їхні батьки. Перун повернувся. А оскільки їх досі не звільнили, то слід поводитися обережно та стримано. І брати подряпалися на гору, завбачливо ховаючись у калинових хащах.
Лед рухався вправніше, аніж брат. Він мав правдивий талант до таких маневрів. І тому швидше добрався до місця, звідкіля добре було чути розмову Лади та Перуна. Щоб розгледіти їх, треба було лишень розгорнути кущі. Та це створило б зайвий шум і викрило братів. Тому Лед мовчки слухав. Коли Полель добрався до Леда, то побачив геть сумне обличчя брата. Схоже, розмова між батьками була непростою. Полель принишк поруч з братом, і вони почали слухати разом.
— Ти хочеш сказати, що я тепер маю називати її донькою. Так? — Лада ледве стримувала лють.
— Ні. Не так. У тебе вже є донька, рідна. Я не змушую тебе називати Птаху донькою. Вона нею ніколи для тебе не стане. Вона донька моя і донька Арати.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу