Дара Корній - Зворотний бік світів

— Навіщо ви це все нам розказуєте? Заберіть їх негайно з мене, будь ласочка, — благально зашепотів Дуж, пам’ятаючи застереження гучно не розмовляти.

— Навіть не подумаю, — задоволено заявив Мирослад. — Це дуже корисно. У твоїх жилах, Дуже, очевидно, тече якась геть паскудна кров. П’явки світу неврів це відчули. Ти ворог і чужак для цього світу. То вони тобі трохи кров почистять. Голодна п’явка висмоктує «стару» кров, так що свіжа кров, збагачена повітрям світу неврів, надходитиме у твоє тіло, аж поки воно остаточно не очиститься.

— Е-е-е-е, і як довго мене очищатимуть? — нещасний Дуж майже плакав.

— Ну-у-у, — Мирослад вдав, що замислився, наче щось важливе згадував. — Може, тиждень, може, два. А мо’, й місяць… Залежить від ступеня твоєї засміченості.

Мирослад ледве стримувався, щоб не зареготати. А бідний Дуж просто вірив у все, що йому казали.

— От доберемося до суходолу, а там подивимося, що можна зробити. Отож рухайся повільно, не сіпайся, бо вони тобі всю кров вип’ють і ти просто не дійдеш.

— Я не хочу. Я не можу. Я хочу додому. До мами і до тата, — уже не шепотів, а плаксиво підвивав Дуж.

— О, нарешті, чарівні слова. — Мирослад підморгнув Остапу. — А я з твоєю мамою побився об заклад. Вона мене запевняла, що ти взагалі не проситимешся додому, бо достолиха мужнім вдався.

— Ви це навмисно. Ви до мене чіпляєтеся. Так нечесно. Ви самі намовили цих потвор. Чого ваші п’явки не займають Остапа, цього смертного нездару? — Дуж принизливо заскиглив. — Зніміть з мене кровожерців. Я хочу додому, до Яровороту.

— Хм, — вдавано сумно промовляв Мирослад. — На жаль, не можу назад тебе вернути. Ти пройшов через ворота, які впустили тебе за умови, що ти навчишся мистецтва перевертництва. Інакше — будеш тут вічно кукурікати та п’явок годувати. До речі, непогане призначення для безсмертного. Пастуха п’явок у нас досі не було. І ще одне. До Остапа не чіплятися. Він, на відміну від тебе, чемно мовчить і не скиглить.

Мирослад скуйовдив Остапові чуба.

— Ну шо, хлопаку, пішли. А це нездарисько як собі хоче — або лишається на болоті, або хай за нами йде, якщо не боїться спливти кров’ю.

— Я, я, я… — Дуж плакав. Сльози горохом котили його обличчям, і Остап ураз помітив, що в тих місцях, де вони зачіпали п’явок, ті самі собою відвалювалися і падали у воду.

Остап рішуче кинувся до хлопця. Відірвав кусень своєї сорочки, намочив у воді, тоді витер нею сльози Дужа та заходився активно скидати з його тіла набридливих п’явок. Ті без зусиль відпадали від тіла хлопця та зникали у воді, не повертаючись. Дуж умовк, перелякано спостерігаючи за діями Остапа. Коли всі п’явки були відчищені, Остап тицьнув у руки Дужеві мокру шмату і сказав:

— Щойно знову полізуть, скидай нею. Твої сльози — то наче протиотрута. П’явки світу неврів чомусь бояться твоїх сліз.

Дуж у відповідь лишень закивав.

Остап повернувся в бік Мирослада. Той неквапом рухався вперед. Хлопець не став його гукати та просити, щоб зачекав. Він не розумів жорстокості діда. Чому він так? У чому завинив Дуж? Невже він не знав про те, як діють сльози? Чи це урок на уважність?

Остап зачекав, коли Дуж отямиться. Спитав, чи може йти. Той знову ствердно закивав. І тільки тоді Остап рушив уперед. Він легко міг схибити і звернути не туди. Спина Мирослада бовваніла попереду, дід ішов виміряним упевненим кроком. Остап з Дужем не встигали. У Дужа досі тремтіли ноги. І Остап, здебільшого інтуїтивно слухаючи себе, долав болото та вибирав напрям руху.

Йшов, орієнтуючись на спину Мирослада. Той не озирався. Невже образився на онука, котрий пожалів Дужа?

Остап увесь спітнів від напруження. Здавалося, що з вух от-от повалить пара. Усередині все наче палахкотіло. Слухав звуки, читав знаки на воді.

А довкола сердито булькало та крехтіло. Кожен звук упивався масною п’явкою в розум. Наблизився до верболозу, що праворуч від стежки. Зламав суху гілку і час від часу тикав нею перед собою, перевіряючи про всяк випадок інтуїтивно обраний шлях.

Плавно ступав з горбка на горбок, ставлячи ногу в центр купини та спираючись на палку. Ще одну виламав і дав Дужу. Той тільки кивнув розуміюче. Говорити й справді геть не хотілося і, зрештою, не мав права, бо слухав зараз мову болота.

А потім ішли хистким ґрунтом дрібними кроками без затримок. Спина Мирослада вже не маячила попереду. Вони безнадійно відстали.

І Остап розумів, що це його перший урок у світі неврів. Урок на уважність та на везіння.